Мелькор

Шаблон:Прислужник зла

Мелкор пізніше відомий як Морґот — один з наймогутніших Айнурів, перший Темний володар і первинне джерело зла в Еа. Він втратив славу, коли порушив Музику Айнурів і кинув виклик волі самого Ілуватара. Мелкор спокусив багатьох айнурів і вони стали до нього на службу. Він воював з валарами і затьмарив Арду. Викрадення ним Сильмарилів і багато війн проти ельфів і людей охопили більшу частину історії Першої Епохи. Згодом Морґот був закутий валарами у ланцюги та кинутий у Порожнечу. Однак залишив у світі незворотні збитки, завдані його злом, і свого колишнього заступника Саурона, щоб і надалі непокоїти Арду.

Ельдари вірять, що одного разу, згідно з пророцтвом, Морґот воскресне у великому гніві і наступить велика Остання Битва – Даґор-Даґорат.

Життєпис

До створення Арди

Мелкор був наймогутнішим серед духів, що створив Еру Ілуватар. Він блукав Порожнечею, намагаючись знайти та використати Незнищенний Пломінь, джерело творчої діяльності Ілуватара. Через постійні усамітнення Мелкор поступово розвинув власні ідеї, несхожі на ідеї інших айнурів. Його почуття бунтували проти свого творця, оскільки він хотів створити розумних істот, які б заселили Порожнечу, і з часом його невдоволення тим, що Ілуватар цього не робить лише зростало. Однак Мелкор не зміг знайти Вогню, бо Вогонь був із Ілуватаром.

Музика Айнурів

Мелкор брав участь у створенні Величної Музики Айнурів. Однак, в той час, як розвивалася музична тема Еру Ілуватара, в серці Мелкора зароди­лося бажання вплести в неї дещо з власних задумів, відмінних од наспіву Ілуватара; так він прагнув помножити значущість і славу відведеної йому партії. Як вже зазначалося раніше, йому кортіло втілити власні тво­ріння і його дратувала незаповнена Порожнеча, на яку, здавалося, Ілуватар не зважає. Тож творення Музики Айнурів здалося йому чудовим шансом втілити задумане.

Коли айнури почали свій спів і полинула Музика, Мелкор розпочав вплітати у неї свої власні, відмінні від задуму Ілуватара думки. Його пісня вносила дисонанс, а дехто з айнурів, замість дотримува­тися власних міркувань, почали вторувати Мелкорові і налаштовувати свою Музику на його спів. Деякий час тривало своєрідне протистояння між Ілуватаром та Мелкором. Їхні Теми ніби сперечалися між собою. Тоді Еру посміхнувся і послав нову Тему. Більшість айнурів приєдналися до неї, проте Мелкор збунтувався ще сильніше. Мелкорів дисонанс змет­нувся шумливо і вступив у борню з Другою Темою і поміж зву­ками зчинилася війна, бурхливіша навіть, аніж раніше, і ба­гато айнурів збентежилось і припинило співати, і Мелкор переміг. Тоді Ілуватар підвівся і айнури відчули, що об­личчя його суворе. Він підніс свою правицю і посеред бентеги зринула третя тема. Здавалася вона легкою та приємною але її не мож­на було заглушити, вона-бо ввібрала в себе всю могутність і гли­бочінь. І хоча Мелкор не зміг перемогти її, серце його бунтувало. Нарешті Еру здійняв угору обидві руки і єдиним акордом, глибо­ким, як Безодня, високим, як Небосхил, пронизливим, як світло очей Ілуватара, обірвав Музику.

Еру публічно дорікнув Мелкору, зазначивши, що вся музика знаходить своє джерело в ньому самому, і саме тому Мелкор не зміг би створити власну пісню чи насправді змінити теми Ілуватара. Таким чином, хоча Мелкор і протистояв до останнього подиху Ілуватару, він лише посприяв його справі, додавши в протиборстві нові та дивовижні елементи. Мелкор був присоромлений і розлючений однак приховав свої почуття. Коли Еру показав айнурам результат їхньої музики – Еа – Мелкор був одним із тих, хто благав спуститися до Арди, вдаючи, що бажає розбудовувати її та керувати нею для слави Ілуватара. Однак насправді він хотів володіти Ардою та її створіннями, і особливо Дітьми Ілуватара.

Йому було дозволено увійти в Еа і спуститися в Арду з іншими Валарами. Опинившись там, Мелкор оголосив іншими валарам, що відтепер він Володар Арди.

Однак в умі Ілуватара Манве був братом Мелкора, й у другому наспіві, що зринув на противагу Мелкоровому ди­сонансу, йому було відведено головну роль; отож, Манве прикликав до себе безліч різноманітних духів, і вони спус­тилися на терени Арди, і допомагали йому стримувати Мел­кора, щоби той не зумів остаточно завадити здійсненню тво­рення і щоби Земля не вичахла передчасно. І Манве сказав Мелкорові: — Володіння цього не привласниш злочинно, адже й ба­гато інших трудилося тут не менше за тебе.

Тоді зчинилася суперечка між Мелкором і рештою валарів. І на цей раз Мелкор поступився й відбув до інших країв, і робив там, що йому заманеться, однак бажання заволодіти Ко­ролівством Арди не полишило його серця.

Війни валарів

Мелкор повернувся до Арди і набув видимої подоби, та норов і лють, яка пала­ла в нім, зробили її похмурою і жахливою. Він рушив на Арду, могутніший і величніший за будь-кого з валарів, мов­би гора, що пробивається з моря і вершечком своїм про­стромлює хмари, мовби гора, скута льодами та коронована димом і полум’ям; і очі його палали, як жар, то спопеляючи, то пронизуючи смертельним холодом. Тоді розпочалася перша битва валарів із Мелкором за во­лодарювання на Арді. Валари, всупереч Мелкорові, прагнули впорядкувати Землю й підготувати її до приходу Первородних. Вони творили сушу, однак Мелкор нищив її; закла­дали низини — Мелкор знову їх підносив; зводили гори — Мелкор же вганяв їх у діл; наливали моря — Мелкор їх роз­хлюпував, і ніщо не мало спокою та не могло тривко зроста­ти, бо, тільки-но валари розпочинали працю, Мелкор нищив чи псував зроблене.

Це була Перша Війна з Мелкором. Він змагався з Манве та рештою валарів і довгі роки на Арді панував над більшістю територій Землі. Проте він був не сам. Адже багато маярів, заворожені його блис­ком у дні величі, залишилися при ньому вірними васалами й зійшли з ним у темряву; інших же він згодом навернув до себе на службу брехнею та зрадницькими подарунками. Одними з таких страхітливих духів були валараукари — вогняні бато­ги, котрих у Середзем’ї називали балроґами, демонами жаху. В ході страшних битв було знищено гори і сплюндровано землі, а валари терпіли поразку за поразкою.

В розпал тієї війни, почувши на далеких небесах про битву в Маленькому Королівстві, на допомогу валарам прийшов дух великої сили та відваги, Тулкас Дужий. Його гнів був подібний до могутнього вітру, що змітає хмари і темінь зі свого шляху. Мелкор кинувся навтьоки перед його гнівом і сміхом, і покинув Арду, і довгі роки панував на ній спокій. В цей час валарам вдалося завершити розбудову Арди і світ було засновано.

Валари жили в землях Алмарену. Ауле, наймайстерніший серед валарів, побудував дві величезні опори – Гелкар та Рінґіл, розташовані на півночі та півдні Арди відповідно, що тримали Два Свічада для освітлення юної Землі – Іллуін і Ормал. В ті часи Мелкор почав навертати, а в окремих випадках і насильно захоплювати маярів, нижчих за айнурів духів, собі на службу. Завдяки цьому у Мелкора, з часом, з'явилося багато шпигунів серед валарів і саме від них він дізнавався про все, що робили валари, і чекав свого часу.

Коли валари відпочивали від праці, спостерігаючи за ростом і розвитком усього, що вони задумали та започаткували, Манве призначив день великого свята; валари та сонми їхніх слуг прийшли за його наказом на величний бенкет. Мелкора ж діймали ненависть і заздрість через досягнення рівних йому, котрих він жадав підкорити. Тож він зібрав побіч себе духів із-поза чертогів Еа, котрих раніше зманив на службу, і почувався сильним. І, бачачи, що настав його час, Мелкор знову наблизився до Арди, позираючи на неї згори, і краса Весняної Землі тільки помножила його ненависть.

Валари зібралися на Алмарені, й світло Іллуіна завадило їм помітити на півночі тінь, яку звіддалік одкинув Мелкор. Він перебрався зі своїм військом через Стіни Ночі та вступив у Середзем’я далеко на півночі, а валари й не відали цього. Мелкор почав копати і будувати глибоко під Землею величезну фортецю, твердиню ту назвали Утумно. І хоча валари ще нічогісінько про неї не знали, Мелкорове зло та задушлива ненависть розповзлися звідтіля і споганили Весну Арди. Зелень посохла та зігнила, ріки захлинулися бур’янами та слизом, постали болота — мерзенні й отруйні місця, де плодилися мухи; ліси потемніли, стали небезпечними; звірі перетворилися на рогатих і зубатих потвор, забарвивши землю кров’ю. Тоді зрозуміли валари, що Мелкор знову взявся за своє, і почали шукати його сховок.

Однак Мелкор наніс перший удар. Він знищив світло Іллуіна й Ормала, і скинув їхні опори, і розбив Два Свічада. Від падіння могутніх опор земля розкололась, і ту місцину затопили моря; а коли розбилися свічада, нищівне полум’я шугнуло на Землю. Тоді порушилися форма Арди та симетрія суші й води на ній, і первинні задуми валарів ніколи вже не відновилися.

Під прикриттям безладу і темряви Мелкор утік, охоплений страхом. Він чув, як понад ревом морів лине голос Манве і як дрижить земля від кроків Тулкаса. Та раніше, ніж Тулкас зумів наздогнати його, Мелкор досяг Утумно і заховався там. Об'єднавши сили валари могли здолати Мелкора, однак вимушені були відмовитися від цієї ідеї. По-перше, вони не знали де він переховується, по-друге, були зобов'язані направити всі свої сили на приборкання земних бентег і порятунок того зі своєї праці, що б удалося порятувати. Так скінчилася Весна Арди.

Панування у Середзем'ї

Після знищення острова Альмарен, валари покинули Середзем’я, подавшись до Землі Аман — найзахіднішого континенту на кордонах світу і побудували там Валінор. Там валари створили нові джерела світла – Два Дерева – Телперіон і Лауреліна, щоб освітлювати світ. Тим часом Мелкор блукав Середзем’ям у різних іпостасях, озброєний холодом і вогнем.

Дехто з валарів не побажав залишати Середзем'я. Це були Улмо та Яванна, а також Ороме, якому подобалося полювати на потвор Мелкора. Сам же Темний Володар висиджував на півночі та нарощував свої сили. Він збирав навколо себе своїх демонів, створював та ростив різних потвор, зокрема балроґів. У той темний час Мелкор наплодив чимало інших різноманітних за формами та видами темних істот, котрі ще довго завдавали лиха світу; і володіння Мелкорові простягалися все далі й далі на південь Середзем’я. Щоби протистояти можливому нападу з боку Аману, неподалік від північно-західних узбереж моря Мелкор збудував фортецю й арсенал і назвав її Анґбанд. Контролювати цю твердиню і всі проходи повз неї він поставив свого найближчого слугу – Саурона. Валари Середзем'я намагалися діяти проти Мелкора, однак потужність і сила його стали настільки великими, що вони не могли його здолати.

Вважаючи, що ледь не повністю переміг валарів, Мелкор розбудовував нові великі фортеці та копав печери, де збирав свої орди та армії. Він-бо був упевнений в тому, що панує над цілим світом. Блукаючи своїми володіннями, саме Мелкор першим дізнався про Пробудження перших із Дітей Ілуватара, ельфів. Він вселив у них страх і багатьох із них убив або захопив у полон. Вважається, що деякі з тих, кого він захопив, могли бути з часом перетворені на орків шляхом тортур і примусового розмноження.

Ув'язнення Мелкора

Див. Ув'язнення Мелкора

Скоро і валари дізналаися про Пробудження перших ельфів. Побоюючись, що вони будуть або знищені або ж зіпсовані Мелкором, Манве вирішив, що Ілуватар бажав би повернути Середзем’я своїм дітям за будь-яку ціну.

Довго сидів Манве у задумі на Танікветілі, дослухаючись до порад Ілуватара. І потім, спустившись у Валмар, скликав валарів у Коло Судьби, і навіть Улмо прибув туди із Зовнішнього Моря.

Тоді Манве сказав валарам:

— Ось яку раду Ілуватар уклав мені в серце: ми мусимо знову будь-що запанувати над Ардою і позбавити квендів од Мелкорової тіні.

Засмучені однак навчені попередніми поразками, вони прибули до Середзем’я з повною силою. Так було розпочато Битву Сил. Мелкор до скону не забував про те, що цю війну було розв’язано заради ельфів і що саме вони спричинилися до його поразки. Проте квенди не брали участі в тих діяннях і мало знають про зудар сил Заходу та Півночі на початку їхніх днів. Мелкор і валари зітнулися на північному заході Середзем'я, і терени ті зазнали страшних руйнувань. Перша перемога воїнства Заходу була блискавична, прислужники Мелкора кинулися тікати до Утумно. Тривалою та важкою була облога Утумно. Всі землі далекої півночі було спустошено; бо там підземелля були особливо глибокі й у їхніх закапелках палахкотів вогонь і роїлися слуги Мелкора.

Зрештою валари знищили Утумно, Мелкора було схоплено, однак його поплічнику Саурону вдалося утекти. Мелкора зв’язали Анґаінором — ланцюгом, що його виготовив Ауле, — і полонили у твердині Мандоса, звідки не дано втекти нікому: ні валі, ні ельфу, ні смертній людині. Мелкорові судилося мешкати там упродовж трьох віків, доки його знову прикличуть на суд або дозволять попросити прощення.

І довгі три валіанських століття на землях Арди настав мир.

Коли скінчилися роки ув'язнення Мелкора, він постав перед брамами Валмара і припав до ніг Манве і благав про прощення, присягаючись, що, коли би його зробили бодай найнікчемнішим представником вільних народів Валінору, він би допомагав валарам у їхній роботі, головно ж — у зціленні ран світу, які колись завдав він сам. Манве задовільнив його прохання, хоча Улмо і Тулкас були категорично проти. Валари не дозволили Мелкору повернутися в Середзем'я, тож він певний час залишався "під наглядом" у Валінорі. Усі слова й учинки Мелкора в ті часи були вдавано чесними. Він плазував перед валарами та елдарами і вони мали користь із його допомоги і порад, якщо прагнули їх одержати; тож з плином часу він отримав-таки дозвіл вільно пересуватися землею адже Манве здалося, ніби Мелкор зцілився від зла. Та не так легко було обдурити Улмо, і Тулкас стискав кулаки щоразу, як розминався з Мелкором, своїм недругом; адже якщо Тулкаса важко було розгнівити, то він так само важко і забував про скоєне. Та обоє вони скорилися рішенню Манве.

З перебігом часу, Мелкор почав погано впливати на деяких ельфів, особливо на представників нолдорів. Ваньяри ж йому не довіряли, а телерів він вважав надто слабкими для своїх задумів.

Помста валарам

Мелкор, звільнившись після ув'язнення, поглянув на пишноту і блаженство Валінору — й у серці його оселилася заздрість; він поглянув на Дітей Ілуватара, котрі сиділи в ногах у Могутнього, — і його сповнила ненависть; він поглянув на розкіш блискучих самоцвітів — і зажадав заволодіти ними; та думки свої приховав і відклав помсту. Втершись у довіру нолдорам, Мелкор почав робити те, що вмів робити найкраще – плести інтриги. Він звернув свою увагу на Феанора, старшого сина Фінве, верховного короля нолдорів. Саме Феанор створив Сильмарили – найпрекрасніші коштовності, що їх виготовляли руки ельфів.

Мелкор почав розповсюджувати різні чутки, всіма можливими способами він намагався спаплюжити ім'я валарів в очах ельфів. Він ширив брехню та перекручував реальний стан речей. Мелкор викликав в уяві ельфів видіння могутніх королівств, якими вони, владні та вільні, могли би правувати на власний розсуд — на Сході; й тоді навсібіч поповзли чутки, ніби валари привели елдарів до Аману із заздрості, боячись, що краса квендів і сила творців, яку їм передав Ілуватар, щойно ельфи почнуть розмножуватись і розселятися на широких просторах світу, непомірно зростуть і вийдуть із-під влади валарів. І одним з тих, хто повірив у ці побрехеньки був Феанор. Хоча сам він ненавидів Мелкора, та не знав, що гидкі чутки йдуть від нього. Мелкорові ідеї глибоко засіли у серці і розумі Феанора.

До того ж, у ті дні валари хоч і знали про грядущий прихід людей, та не повідали про це ельфам. Мелкор же потай розповідав квендам про Смертних людей, задумавши перекрутити мовчання валарів і скористатися з нього. І поширилися чутки, ніби Манве тримає людей у полоні, щоби вони прийшли і витіснили ельфів із земних королівств, адже валари гадали, що цією скороминущою та слабкою расою керувати легше, ніж ельфами, позбавивши останніх спадку Ілуватара. Так, нолдори почали нарікати на валарів, і декотрі, сповнившись погорди, забули, скільки з того, що вони знали та мали, отримали в дар саме від них. Найсильніше ярів новий вогонь бажання свободи та розлогих володінь у нетерплячому серці Феанора; і Мелкор потай сміявся, бо саме туди цілила його брехня, — через одвічне жадання заволодіти Сильмарилами він понад усе ненавидів Феанора.

Це все призвело до того, що у Тіріоні зчинилося неабияке заворушення. Феанор почав відкрито виступати проти валарів, оголосивши, що покине Валінор і подасться назад у зовнішній світ та ще й визволить нолдорів од рабства, якщо вони побажають піти за ним. Тоді Валари прикликали Феанора постати перед ними біля брам Валмара та відповісти за власні слова й учинки. Прикликали й решту нолдорів, котрі так чи інак брали участь у заворушенні або знали про нього бодай щось; і Феанорові, який стояв перед Мандосом у Колі Судьби, наказано було відповідати на всі поставлені запитання. Отоді-то і з’ясувалася правда, і підступи Мелкорові було викрито.

Феанор ані слова не мовив у відповідь на всі звинувачення і мовчки покинув раду. Мелкор, дізнавшись, що його підступи викрито, заховався і кочував із одного місця в інше, мовби хмара в узгір’ї; і намарно Тулкас шукав його. Деякий час Мелкора ніхто не бачив, але потім він з’явився у Форменосі і прийшов до Феанора та спокушав його словами дружби та пропозицією помститися валарам, які, на думку Феанора, образили його. Феанор вагався, проте, в підсумку, хитрощі обернулися супроти самого Мелкора. Слова його досягли сокровенних глибин і розпалили значно бурхливіший пломінь, аніж він сподівався; Феанор зміряв Мелкора поглядом, який, пропаливши привабливу зовнішність і протнувши покрови духу, вгледів у ньому непогамовне жадання заволодіти Сильмарилами. Тоді ненависть перемогла Феанорів страх, і він прокляв Мелкора, і наказав йому йти геть. Мелкор в гніві кинувся геть і подався на південь, а звідти різними обхідними шляхами втік до темної округи Аватар, де розшукав павучиху Унґоліанту, свою колишню служницю.

Саме там, в Аватарі Мелкор прибрав образ, до якого призвичаївся, коли був тираном Утумно — образ Темного Володаря, високого та жахливого. У тій подобі він і зостався довіку. В темноті підземель Унґоліанти, Мелкор та павучиха змовилися проти валарів. Утім, Унґоліанта розривалася між хіттю і неймовірним страхом перед валарами, однак Мелкорові вдалося її переконати, адже запропонував він їй світло Двох Дерев: Телперіона та Лауреліни.

Унґоліанта сплела для себе і Мелкора плащ з непроглядної тіні і під його покровом вони рушили у Валінор. Мелкор і Унґоліанта напали, коли у Валмарі настала святкова пора. В ту мить, коли настало змішання світла, обидва Дерева пломеніли, і безмовне місто Валмар оповило срібно-золоте сяйво, вони промчали над валінорськими полями і дісталися до зеленого кургану Езеллогар, де знаходилися обидва Дерева. Мелкор стрибнув на курган, і чорним списом своїм проштрикнув кожне Дерево до самісінької серцевини і, наче кров, ринув із них сік і пролився долі. Унґоліанта висмоктала його, а тоді, переходячи від Дерева до Дерева, занурювала свій чорний дзьоб у їхні рани, доки не осушила їх і Дерева загинули. Але спрага і далі мучила павучиху, тож, підійшовши до Криниць Варди, вона і їх висмоктала насухо. Тоді Мелкор разом з Унґоліантою втекли до Форменоса, залишивши всю країну в темряві. Там Мелкор убив Фінве та пограбував скарбницю Феанора і вкрав найголовніше – Сильмарили. Після цих злодіянь він разом зі своєю поплічнею промайнув крижану затоку Гелкараксе і повернувся у Середзем'я.

Дізнавшись про вбивство батька Феанор, здійнявши руку, перед обличчям Манве прокляв Мелкора, нарікши його Морґотом — Чорним Ворогом Світу; і звідтоді й довіку елдари знали його саме під цим іменням.

Повернення у Середзем'я

Опинившись у безпеці, Унґоліанта кинулася на Морґота, вимагаючи Сильмарили Феанора. Їхнє світло вабило її і вона хотіла його поглинути. Павучиха стала величезною та сильною після свого бенкетування у Валінорі і Морґот, нині , навпаки, слабкий, злякався її. Не маючи сил боротися з павучихою, Морґоту довелося віддати їй всі коштовності, що він викрав їх у валарів та ельдарів. Та Унґоліанті й цього було замало. Вона хотіла Сильмарили.

— Однією рукою даєш ти, — сказала, — тільки лівою. Розтули ж і правицю.

У правій руці Морґот міцно тримав Сильмарили, і вони, попри те, що були замкнені у кришталевій скриньці, вже пекли його, і рука його стислась од болю; та все ж він не розтулив її.

— Е, ні, — мовив. — Ти отримала належне. Адже то моя сила, яку я вклав у тебе, допомогла тобі здійснити домовлене. Тепер ти мені не потрібна. Того, що у правій руці, ти не одержиш і не побачиш. Воно моє навіки.

Тоді Унґоліанта зімкнула навколо Морґота свою павутину і хотіла його задушити. З уст Морґота вирвався страхітливий крик, який луною відбився від гір. І край той отримав назву Ламмот. Гучний крик відчаю Морґота долинув до стін Анґбанду, і його почули Ґотмог і інші балроґи. Вони хутко повстали і, проминувши Гітлум, помчали в Ламмот, неначе вогняна буря. Полум’яними батогами вони роздерли на клапті павутиння Унґоліанти, і перелякалася вона, і кинулася навтьоки, відригуючи чорні випари, щоби заховатись у них. Морґота було врятовано, він повернувся до Анґбанду, де викував Залізну Корону і нарікся Королем Світу. На знак цього він примістив на короні Сильмарили. Розповідається, що доторкнувшись до тих священних Коштовностей, Морґот начорно спалив собі руки, і вони довіку залишилися чорними; а він звідтоді не міг звільнитися від болю, завданого опіком, і від гніву, який викликав той біль. Корони тієї Темний Володар ніколи не знімав із голови, хоча вага її була смертельно обтяжлива.

Війни за Белеріанд

Морґот відбудував у Белеріанді свою фортецю і, згодом, дізнався про ельфів, які залишилися в Середзем'ї. Елу Тінґол і синдари жили в лісистому королівстві Доріат, тоді як Кірдан і телери жили у Фаласі, а Денетор і нандори таборували в Оссіріанді. Морґот розпочав війну з Тінґолом, оточивши Доріат і відрізав його від сил Кірдана. Але Тінґол зміг зв’язатися з Денетором і попрохав його про допомогу, і нандори об'єдналися з синдарами, щоб битися з військом Морґота між Аросом і Ґеліоном. Армії елдарів затисли в лещата східне орківське військо, завдавши йому там нищівної поразки; тих же, хто кинувся тікати з місця великого побоїща на північ, переслідували, зійшовши з Бескиду Долмед, науґріми із сокирами; і небагато напасників вернулося в Анґбанд. Однак військо орків, що атакувало Кірдана та його людей, мало більше успіхів. Їм вдалося відтіснити телерів до самого моря.

Даґор-нуін-Ґіліат

Див. Даґор-нуін-Ґіліат

Морґот розпочав нову битву за Белеріанд, коли в Середзем’ї висадився Феанор. Нолдори розбили табір у Мітрімі. Морґот чи не одразу напав на них, сподіваючись витіснити їх із Середзем'я, перш ніж вони влаштуються на нових землях і зміцніють. Однак нолдори щойно прибули з Аману і в їхніх очах бриніло світло безсмертних земель. Вони були сильні і дужі, не дивлячись на важку подорож. Тож орківське військо було зметено як полова вітром. Феанор переслідував орків аж до Гір Тіні, аж доки та нечисть потрапила на розлогу рівнину Ард-ґален, що лежала на північ від Дортоніону. Там Морґотові армії, які перейшли на південь у Долину Сіріону й оточили Кірдана в Гаванях Фаласу, приспіли на допомогу втікачам, але їх теж розтрощили. Десять днів тривала битва, і з безлічі воїнів, котрих Морґот підготував для завоювання Белеріанду, повернулася хіба жменька вцілілих.

Та були і гарні новини для Темного Володаря. Феанор, якого штовхав уперед гнів на Ворога, не зупинявся і невідступно гнав рештки орківського війська, гадаючи, ніби ті виведуть його на самого Морґота. Він нічогісінько не знав ані про Анґбанд, ані про міць його оборонців, котрих Морґот зібрав нашвидкуруч. Феанор випередив авангард свого війська і, забачивши це, поплічники Морґота почали відбиватися щодуху, а з Анґбанда їм на підмогу виступили балроґи. Довго та безстрашно боровся ельф однак, в кінці кінців, загинув від завданих йому ран.

Коли помер Феанор, до його синів прибули посли від Морґота. Вони ніби визнавали поразку та хотіли запропонувати умови мирного договору, аж до видачі Сильмарила. Маезрос Високий, найстарший син Феанора, переконав братів удати, ніби вони хочуть провести переговори з Морґотом і зустрітися з його послами у призначеному місці. І нолдори і Морґот навіть у гадці не мали довір’я один до одного. Представництво кожної сторони прийшло на переговори з більшим супроводом, аніж було домовлено; але Морґотове військо переважало, а поміж послів були ще й балроґи. Маезрос потрапив у засідку, загін його наклав головами, а самого ельфа, за наказом Морґота, схопили живцем і привели в Анґбанд. Брати Маезроса відступили та звели табір у Гітлумі; та Морґот, тримаючи заручником Маезроса, повідомив, що не відпустить його, доки нолдори не припинять війни та не повернуться на Захід або ж не покинуть Белеріанд

Даґор-Аґлареб

Див. Даґор-Аґлареб

Фінґолфін та його послідовники, котрі перетнули Здиблену Кригу, опинилися, нарешті, в Середзем'ї. Коли вони ступили на терени Мітріму, сильні та войовничі, поплічники Морґота втекли до Анґбанда, і, доки недруги ховалися під землею, Фінґолфін безперешкодно проминув твердиню Дор-Даеделоту. Тоді ельфи вдарили у брами Анґбанда і викличні голоси сурм струсонули вежі Танґородріму. Однак Фінґолфін мав не схожу з Феанором вдачу і остерігаючись Морґотових підступів, відійшов із Дор-Даеделоту і повернув назад у Мітрім. У серцях послідовників Фінґолфіна не було любові до Дому Феанора, бо ті, хто витримали переправу через Кригу, зазнали страшних душевних і фізичних страждань, а Фінґолфін гадав, що сини є співучасниками батькового злочину. Морґот дізнався про розбрат між Домами ельфів і побачивши розкол у тоборі недруга, засміявся і почав готуватися до наступної битви за Белеріанд.

Морґоту знадобилося шістдесят років, перш ніж нанести перший удар. Однак і цього виявилося недостатньо. Третю величну битву у Війнах за Белеріанд нарекли Даґор-Аґлареб, Славетна Битва. І назвали її так через те, що то було славетна перемога ельфів. Фінґолфін і Маезрос (якого визволив з полону Фінґон) об’єднали свої сили і поплічників Морґота було розгромлено, й ельфи, переслідуючи їх на теренах Ард-ґалену, остаточно знищили їх, вибивши всіх до ноги неподалік од брам Анґбанда. Ельфи перемогли, але й одержали пересторогу. Вони приблизили заставу, посилили та довели до ладу сторожу і розпочали Облогу Анґбанда, яка тривала майже чотири сотні літ Сонця.

Даґор-Браґоллах

Див. Даґор-Браґоллах

Морґот довго потайки лаштував свою військову міць, а тим часом примножувалася злоба його серця і ненависть до нолдорів ставала дедалі палкішою. Він прагнув не лише знищити ворогів, але й спаплюжити землі, якими ті володіли. Він низько оцінював ельфійську звитягу, а на людей взагалі не зважав. Це, в свою чергу і призвело до чергової поразки, хоча й не такої прикрої, як у попередніх битвах.

З іншого боку і ельфи недооцінювали ворога. Він же, в свою чергу, поволі міцнів і у 455 р. Першої епохи наніс неочікуваний удар. Морґот вивільнив великі полум’яні ріки, які помчали вниз із Танґородріму хутчіше за балроґів і затопили цілісіньку рівнину Ард-ґален, що після цього почала називатися Анфауґліт – Задушлива Курява. І на рівнині тій згоріло чимало ельфійських вершників. Поперед вогню насувався у повній міці Ґлаурунґ Золотий, отець драконів; у хвості в нього рухалися балроґи, а за ними йшли чорні армії орків.

Чимало найвідважніших недругів Морґота, спантеличених і розпорошених, не здатних зібрати власні сили, було знищено в перші дні битви. Так закінчилась Облога Анґбанда. Атака Морґота була така шалена, що Фінґолфін і Фінґон не змогли прийти на допомогу синам Фінарфіна, тож війська Гітлуму відступали з великими втратами до фортець Еред-Ветріну, які їм ледве вдавалося захищати від орків. Багато відомих ельфів та людей полягло під час Даґор-Браґоллах: Анґрод і Аеґнор, Бреґолас, Гадор Златоглавий, Ґундор та інші.

Морґот захопив більшу частину Белеріанду. І хоча облогу Анґбанду було прорвано і перемога була великою, все ж не була вона такою блискавичною, як очікував Темний Володар. Еред-Ветрін, величні фортеці Гімрінґ та Гітлум продовжували протистояти йому з останніх сил.

Коли у Гітлум надійшли новини про те, що Дортоніон утрачено, синів Фінарфіна переможено, а синів Феанора відтісняють із їхніх земель, Фінґолфін сповнений гніву та відчаю, скочив на свого коня, й одинцем рушив у Анґбанд. Ельф проминув Дор-ну-Фауґліт, здіймаючи куряву, наче вітер, і кожен, хто бачив, як він поривисто мчить, утікав, уражений, гадаючи, що то прибув сам Ороме. Він добувся до брам Анґбанда, і засурмив у ріг й викликав Морґота на двобій. І Морґот вийшов. Він прийняв той виклик неохоче, бо єдиний із-поміж валарів відав про страх. Однак відмовитися не міг.

Морґот виступив на бій, зодягнутий у чорні обладунки, і став перед Королем, наче вежа, в залізній короні, а його велетенський, цілком чорний щит, затінив ельфа, як грозова хмара. Та Фінґолфін світився перед ним, неначе зоря, бо кольчуга його була покрита сріблом, а блакитний щит — прикрашений кристалами; й він оголив меча свого, Рінґіла, що сяяв, як лід. І так почався один із найстрашніших двобоїв в історії Середзем'я.

Довго тривала запекла битва. Багато разів намагався Морґот поцілити в Короля Нолдорів своїм велетенським молотом Ґрондом, і щоразу Фінґолфін одстрибував геть. Сам він завдав Морґоту сім ран, і сім разів Морґот кричав од болю, і, чуючи це, війська Анґбанда падали долілиць. Та, врешті-решт, Король утомився, і Морґот із силою опустив на нього свій щит. Ельф тричі падав навколішки і тричі підводився знову. Але земля довкруж нього була геть подовбана і порита ямами, тож він спіткнувся й упав горілиць під ноги Морґотові; й Морґот поставив ліву ступню йому на шию. І все-таки останнім відчайдушним ударом Фінґолфін рубонув ту стопу Рінґілом, і ринула з рани чорна пекельна кров, і заповнила вибиті Ґрондом ями.

Розлючений Морґот, буквально, розчавив Фінґолфіна. Потім взяв тіло ельфійського короля, і роздер його, і хотів було кинути вовкам аж тут налетів Торондор і каменем упав на Морґота, і поранив йому обличчя. Орел забрав тіло Фінґолфіна і відніс його на гірську вершину, що з північного боку виходила на приховану долину Ґондоліна. Морґот же після того дня довіку кульгав, йому не вдалося вгамувати біль від одержаних ран, а на його лиці зостався шрам, що його залишив Торондор.

Похід за Сильмарилем

Деякий час після Даґор-Браґоллах світ Середзем'я знаходився в настороженому стані. Південна частина Белеріанду була, здебільшого, вільною від Морґота. Там, у Доріаті в певний момент з'явилися двоє: Берен з дому Беора та Лутіен Тінувіель, дочка Тінґола. В ході певних історичних подій, що докладно описані в біографії кожного з цих героїв, вони рушили в похід за Сильмарилем. В процесі виконання свого завдання, вони перемогли Саурона, звільнили Тол-ін-Ґаурот і, перевдягнені, проникли в Анґбанд. Там їм вдалося викрасти один із Сильмарилів з Залізної Корони Морґота. Тож на початок Війни гніву, він володів двома Коштовностями.

Нірнает-Арноедіад

Пройшов час. У 471 р. Першої епохи, Маезрос уклав великий союз із науґрімами, едайнами та іншими нолдорами. Вони рушили військом на Морґота, очищаючи Белеріанд від його розпорошених сил. Але Морґот, завдяки своїм шпигунам, передбачив їхні дії та зустрів їх зі своїми союзниками істерлінгами і зчинилася величезна й кривава битва, в ході якої Морґот отримав перемогу і багато правителів людей, ельфів і ґномів полягли в ході П'ятої битви за Белеріанд. Тому і названо було цю битву битвою Незліченних Сліз, скорботності якої не вмістить жодне сказання чи пісня. Перемога Морґота була майже тотальною, він знищив Гітлум, Фалас, Марш Маезроса і багато інших земель, включаючи і Королівство Нарґотронд у 495 р. Першої епохи.

За наказом Морґота, орки з великою натугою позбирали всі тіла полеглих у величній битві, все їхнє спорядження та зброю і нагромадили посеред рівнини Анфауґліт чималий курган; він нагадував високий, помітний звіддаля пагорб. Гауз-ен-Нденґіном, Пагорбом Убієнних, назвали його ельфи, а ще — Гауз-ен-Нірнаетом, Пагорбом Сліз. І на тому місці, хоча довкола лежала пустеля, яку створив Морґот, знову виросла висока зелена трава; і жоден підданець Морґота відтоді не ступав на землю, під якою іржа роз’їдала мечі елдарів і едайнів.

Прокляття Гуріна

Морґот полонив Гуріна під час Нірнает-Арноедіад, однак не вбив його. Темний Володар придумав страшнішу кару для одного із своїх найзапекліших ворогів. Він ув'язнив Гуріна на вершині Танґородріму і посадовив його в камінне крісло і, ставши поруч, прорік:

— Посидь-но тепер отут і подивися на землі, де лихо та відчай запопадуть тих, кого ти любиш. Ти наважився висміяти мене і поставити під сумнів владу Мелкора, Повелителя доль Арди. Тому ти будеш бачити моїми очима та чути моїми вухами й не рушиш із цього місця, допоки все не сповниться безповоротно.

Після смерті Туріна Турамбара та Ніенор, дітей Гуріна, Морґот відпустив його, однак не перестав за ним стежити.

Загибель Ґондоліна

Див. Ґондолін

Жителі Ґондоліна не брали участь у війнах за Белеріанд. Довгий час ніхто, крім власне, самих мешканців Королівства, не знав, не воно знаходиться. Не знав цього і Морґот. Однак, спершу Гурін ненавмисно видав приблизне місцезнаходження Королівства, а потім, за велінням долі, сталося так, що Маеґліна полонили орки і привели в Анґбанд. Тортури, якими йому погрожували, зламали його дух, і він купив собі життя і свободу, розповівши Морґоту де розташований Ґондолін, та розкривши всі шляхи підступу до Королівства. Безмежною була радість Морґота, Маеґлінові ж він пообіцяв панування в Ґондоліні в ролі його васала та владу над Ідріль Келебріндаль, коли місто буде взято. Морґот відіслав Маеґліна назад у Ґондолін, аби ніхто не запідозрив обману та щоби з настанням слушної години Маеґлін допомагав нападу зісередини; й він жив у королівських чертогах із усміхом на лиці та зловорожістю в серці.

Через деякий час Морґот напав на Ґондолін. Король Турґон, останній чоловік-спадкоємець дому Фінґолфіна, був убитий під час облоги. З цього моменту, перемога Морґота на півночі була, по суті, повною, хоча він і втратив Ґотмоґа, Володаря Балроґів та маршала всіх своїх військ. Крім того, деяким ельфам вдалосяврятуватися, серед них були і Туор та Ідріль.

Війна Гніву

Війна Гніву мала стати вироком для Морґота. Еаренділ, син Туора та Ідріль, відплив до Валінору, шукаючи прощення у валарів. Він вступив у Валінор і в чертоги Валімара, й ніколи вже не ходив землею людей. Еаренділ постав перед валарами, і передав послання Двох Родів. Прощення благав для нолдорів і жалю до їхніх тяжких печалей, а ще милосердя до людей та ельфів і підтримки в час скрути. І благання його було почуто і валари виступили на війну.

Морґот не очікував нападу з Заходу. Він гадав, що ніхто й ніколи вже не виступить проти нього відкритою війною. Крім того, він думав, що навіки відчужив нолдорів од Володарів Заходу і що щасливі у блаженстві свого володіння валари не перейматимуться вже його королівством у зовнішньому світі. Однак, він помилявся. Зудар військ Заходу та Півночі нарекли Великою Битвою і Війною Гніву. Вишикувалася там уся міць Морґотового Престолу, що її на ту пору вже було годі злічити, і заполонила Анфауґліт, і цілісінька Північ зайнялася полум’ям війни. Та Морґотові це не допомогло. Балроґів знищили, й лише кілька їх, уцілілих, утекло й заховалось у неприступних печерах при основі землі. Незчисленні легіони орків згинули, наче соломина в ярому вогні, або щезли, наче пожухле листя під подувом палючого вітру. Тільки декілька вижило, щоби згодом іще довгі роки надокучати світу. Нечисленні представники трьох домів ельфодрузів, Отці Людей, боролися на боці валарів і в ті дні помстилися за Бараґунда і Барагіра, за Ґалдора і Ґундора, за Гуора і Гуріна та за багатьох інших володарів. Коли Морґот побачив, що війська його знищені, він злякався і не наважився виступити на бій особисто. Натомість він спрямував на недругів останню відчайдушну атаку: з підземних темниць Анґбанда вилинули небачені раніше крилаті дракони. Та і це не допомогло. Довкруж Вінґілота зібралось усе велике небесне птаство, капітаном якого став Торондор. І повітряна битва тривала цілісінький день і сповнену сумнівами ніч. Перед сходом сонця Еаренділ убив Анкалаґона Чорного, наймогутнішого з-поміж драконів, і скинув його з неба, і той упав на вежі Танґородріму, і вони розлетілися вдрузки.

Тоді Морґот нарешті опинився у безвиході й утратив будь-яку мужність. Він утік у найглибшу копальню, вимолюючи перемир’я та прощення, однак його звалили з ніг і пожбурили долілиць. Потому скували Анґаінором — ланцюгом, який він уже колись носив, — а залізну корону переробили на нашийник і закували голову його між колін. Ті ж два Сильмарили, які до того часу були в Морґота, видерли з корони, і вони світилися попід небом чистим сяйвом.

Скільки не молив Морґот про прощення, цього разу ошукати волврів йому не вдалося. Морґота викинули крізь Двері Ночі поза Стіни Світу, в Предвічну Порожнечу; і на стінах тих приставили невсипущу сторожу, й Еаренділ вартував небесну твердиню.

Спадок

Морґот залишався в Порожнечі, під наглядом Еаренділа, і не міг повернутися до Арди, доки валари зберігали над нею свою владу. Однак та брехня, яку він вклав у серця Дітей Ілуватара, все ще залишалася у світі і продовжувала породжувати зло. Воля Морґота настільки глибоко увійшла в саму Арду, що, в певному сенсі, він наче і не зникав. Ті, хто наслідував Морґота, наприклад Саурон, в певний момент з'ясували що, використовуючи його вплив, вони могли легко псувати раси, над якими прагнули домінувати.

Так, про Саурона, вірного прислужника Морґота і його спадкоємця було сказано: "у прийдешні роки він піднісся, наче тінь Морґота і привид його злоби, й тією самою руйнівною стеж­кою зійшов услід за ним у Порожнечу". Крім того, в останні роки існування Нуменора, Саурон поступово навертав короля Ар-Фаразона та його людей до поклоніння Мелкору, змальовуючи свого старого господаря як бога визволення, при цьому заперечуючи існування Єдиного. Йому вдалося започаткувати культ у Храмі, під час якого нуменорці приносили жертви Мелкору. До Третьої епохи гордість і самовпевненність Саурона вже зашкалювали і він заявляв про повернення Морґота у його особі. Однак, згідно з пророцтвом Мандоса, Морґот повернеться і знову атакує Арду лише в Останній битві Даґор-Даґорат і, зрештою, буде вбитий Туріном Турамбаром, Людиною, яку він прокляв. Остаточно перемігши Морґота, Турін помститься не лише за себе, але й за всіх представників раси людей.

Інші імена

Бауґлір — ім'я, яке синдари використовували, щоб називати Морґота після його повернення в Першу Епоху, і означало воно "Приневолювач". Його часто поєднували з іменем Морґот і повне імення звучало як Морґот Бауґлір. Інша синдарська форма імення Морґота — Белеґур, однак її ніколи не вживали, використовуючи натомість зумисне змінену форму Белеґурт — "Страшна Смерть".

Крім того, серед численних епітетів і титулів Морґота були:

• Чорна рука – названий Белеґом.
• Чорний Король – так одного разу був названий Садором.
• Темний Король – титул, що йому дали едайни.
• Темний Володар – титул, що йому дали едайни.
• Темна Сила Півночі – титул, ймовірно, даний Вільними Народами.
• Старший Король – титул Манве, однак саме так назвав себе Морґот в розмові з Гуріном.
• Перший ворог – титул, даний Вільними Народами після падіння Морґота в Першу епоху.
• Великий ворог – так одного разу був названий Араґорном.
• Король Світу – титул, що його Морґот дав сам собі, після свого повернення у Середзем'я.
• Володар Усього, Даритель Свободи – титули, якими називав Морґота Саурон, коли нашіптував про Темного Володаря королю Ар-Фаразону.
• Володар Тьми – титул, що йому дали едайни. Жуже подібне до нього, Володар Темряви – титул, який дав йому Саурон.
• Майстер Брехні – названий так Амлахом.
• Повелитель доль Арди – титул, що його Морґот дав сам собі.
• Кривдник Середзем'я – так одного разу був названий Гуріном.

Прихильники і союзники

• Саурон — найпалкіший прихильник, відданий лейтенант. Став спадкоємцем Морґота.
• Ґотмоґ — верховний капітан Анґбанда, Володар балроґів.
• Прокляття Дуріна — один із балроґів; захопив Морію, знищив багатьої ґномів, пізніше був переможений Ґандальфом.
• Унґоліанта — колишня союзниця, дух темряви й тіні у формі гігантської павучихи.
• Ґлаурунґ – перший із драконів Морґота званий Батьком Драконів, убитий Туріном.
• Анкалаґон — найбільший і наймогутніший з-поміж драконів, убитий Еаренділом.
• Драуґлуін — перший з перевертнів, володар та повелитель вовкулаків Анґбанда, убитий Гуаном.
• Кархарот — велетенський анґбандський вовк, який відгриз Беренові руку, що стискала Сильмарил; убитий Гуаном у Доріаті.
• Тгурінґветіль — посланниця Саурона з Тол-ін-Ґауроту у вигляді великого кажана-вампіра.
• Улфанґ — ватажок східнян, котрий разом із трьома синами пішов за Карантіром і під час Нірнает-Арноедіаду зрадив його.
  • Улфаст – син Улфанґа, був у змові з Морґотом, загинув од рук синів Бора під час Нірнает-Арноедіаду;
  • Улдор – син Улфанґа, був у змові з Морґотом, загинув од рук Маґлора під час Нірнает-Арноедіаду;
  • Улварт – син Улфанґа, був у змові з Морґотом, загинув од рук синів Бора під час Нірнает-Арноедіаду.
• Лорґан — ватажок східнян у Гітлумі після Нірнает-Арноедіаду, котрий поневолив Туора.
• Бродда — східнянин, котрий після Нірнает-Арноедіаду мешкав у Гітлумі й узяв собі за дружину Аерін, родичку Гуріна; загинув од руки Туріна.
• Маеґлін — син Еола й Арезель, здобув владу в Ґондоліні й виказав його розташування Морґотові; загинув од руки Туора під час плюндрування міста.