FANDOM


Tom Cross Ельф-Водолій живе в орхідеї

Я почав писати цю статтю, проте мене терміново викликали на Білу Раду!
Коли повернуся то продовжу...


То був вузький клаптик суші на південь від Затоки Елдамару, при східнім узніжжі Пелорів, довгі та похмурі береги простягалися далеко на південь, безпросвітні та недосліджені. Там, поміж стрімкими гірськими кручами та холодним чорним морем, слалися найтемніші й найгустіші у світі тіні; й там, в Аватарі, під покровом таємниці та невідомості, оселилась Унґоліанта. Елдари не відали, звідки вона взялася; та декотрі казали, ніби у прадавні віки, коли Мелкор уперше заздрісно поглянув униз на Королівство Манве, її породила темрява, що огортає Арду, й ніби спершу Унґоліанта була однією з тих, кого бунтівний вала навернув до себе на службу. Проте вона зреклася свого Повелителя, бажаючи бути господинею власної пожадливості, загарбуючи все собі, щоби наситити внутрішню порожнечу; тож, рятуючись од валарських нападів і мисливців Ороме, вона втекла на південь, бо її вороги завжди пильнували північ, а на південь тривалий час не зважали. Звідтіль Унґоліанта підповзла до світла Благословенного Краю; вона-бо жадала світла та ненавиділа його водночас.

Унґоліанта жила в ущелині, прибравши подобу потворного павука та плетучи в гірських розколинах чорне павутиння. Вона вбирала все світло, яке їй вдавалося знайти, і доти сукала з нього темні сіті задушливого мороку, доки в лігво вже не могло проникнути жодного промінчика; і її мучив голод.

Отож, Мелкор дістався до Аватару і розшукав павучиху; він знову прибрав образ, до якого призвичаївся, коли був тираном Утумно – образ Темного Володаря, високого та жахливого. У тій подобі він і зостався довіку. Там, у чорних сутінках, непроникних навіть для зору Манве з найвищих його чертогів, Мелкор і Унґоліанта змовилися про помсту. Утім, Унґоліанта, збагнувши наміри Мелкора, розривалася між хіттю і неймовірним страхом; вона не бажала наражатися на небезпеки Аману та викликати проти себе силу жахливих Володарів, тож не покидала свого сховку. Тому Мелкор сказав їй:

– Роби, як наказую; якщо, коли все скінчиться, ти ще не наситишся, то я віддам тобі будь-що, чого зажадає твоя хіть. Так, я щедро винагороджу тебе.

Легко, як і завжди, дав Мелкор цю обітницю; та в душі сміявся. Таким робом бувалий злодій піймав на приманку новачка.

Коли Мелкор і Унґоліанта рушили в путь, вона зіткала довкола них темний покров – Несвіт, у якому речі начебто не існували і якого не можна було осягнути зором, бо в нім – сама порожнеча. Тоді павучиха почала неквапно плести свої тенета: шворка за шворкою, від розколини до розколини, від скелястого уступу до камінного шпиля, видиралася дедалі вище, повзучи та чіпляючись, аж нарешті дісталася до самого вершечка Г'ярментіру – найвищої в тій частині світу гори, що стояла далеко на південь од величного Танікветілу. Валари не пильнували тієї території, бо на захід од Пелорів простягалась оповита сутінню пустка, а на схід від гір, за винятком хіба що забутого Аватару, лежали туманні води важкоздоланного моря.

Але тепер на вершині гори залягла чорна Унґоліанта; сплівши зі шворок драбину, вона скинула її донизу, і Мелкор видерся по ній угору і став побіч павучихи, дивлячись із висоти на Заповідне Володіння. Долі простяглися ліси Ороме, а на заході мерехтіли поля та пасовища Яванни, обтяжені золотом гінкої пшениці богів. Мелкор глянув на північ і побачив оддалік світлисту рівнину та срібні куполи Валмара, осяяні відблисками змішаного світла Телперіона та Лауреліни. Відтак він голосно засміявся і блискавкою метнувся вниз довгим західним схилом; і Унґоліанта поквапилася за ним, і її темрява вкрила обох.

Путь вони продовжили разом, адже Морґотові не вдалося позбутися Унґоліанти, – хмара її дотепер укривала бунтівного валу, всі її очі були прикуті до нього; й дісталися вони до тих країв, які простяглися на північ од Затоки Дренґіст. І от Морґот наближався до руїн Анґбанда, де колись стояла його велична західна твердиня; і збагнула Унґоліанта його сподівання, і зрозуміла, що тут він шукатиме способу втекти від неї, тож зупинила його, вимагаючи виконання обіцянки.

– Чорносердий! – сказала вона. – Я виконала твоє прохання. Проте й досі голодна.

– Чого ти ще хочеш? – запитав Морґот. – Бажаєш, аби цілий світ опинився у твоєму череві? Я не присягався дати цього. Бо я – його Володар.

– Мені не треба аж так багато, – відповіла Унґоліанта. – Утім, у Форменосі ти надбав чималий скарб; дай мені його. Так ти щедро винагородиш мене.

Тоді Морґот змушений був оддати їй усі самоцвіти, які прихопив зі собою, віддавав він скупо, один по одному; а вона пожирала їх, і коштовна краса щезала зі світу. Павучиха стала ще більшою і темнішою, та хіть її не вгамувалась.

– Однією рукою даєш ти, – сказала, – тільки лівою. Розтули ж і правицю.

У правій руці Морґот міцно тримав Сильмарили, і вони, попри те, що були замкнені у кришталевій скриньці, вже пекли його, і рука його стислась од болю; та все ж він не розтулив її.

– Е, ні, – мовив. – Ти отримала належне. Адже то моя сила, яку я вклав у тебе, допомогла тобі здійснити домовлене. Тепер ти мені не потрібна. Того, що у правій руці, ти не одержиш і не побачиш. Воно моє навіки.

Утім, Унґоліанта зробилася велетенською, а Морґот витратив свою силу й ослабнув; павучиха звелася супроти нього, і хмара її зімкнулася довкола обманника, і вона обплутала його павутиною чіпких канчуків, наміряючись задушити. Тоді з уст Морґота вирвався страхітливий крик, який луною відбився від гір. І край той отримав назву Ламмот; бо відлуння Морґотового голосу навічно оселилися там, тож будь-чий покрик у тій землі будив їх, і пустище між узгір'ям і морем сповнювалося гомоном, схожим на голоси мучеників. Крик Морґота в ту годину був найгучнішим і найжахливішим із тих, які лунали в північному світі; від нього здригнулися гори, і задвигтіла земля, і розкололися навпіл скелі. Крик той почули навіть у глибоких забутих місцинах. Далеко у глибині попід зруйнованими чертогами Анґбанда, у склепах, куди валари під час квапливого наступу не спускались, усе ще переховувалися балроґи, чекаючи на повернення свого Володаря; тож тепер вони хутко повстали і, проминувши Гітлум, помчали в Ламмот, неначе вогняна буря. Полум'яними батогами вони роздерли на клапті павутиння Унґоліанти, і перелякалася вона, і кинулася навтьоки, відригуючи чорні випари, щоби заховатись у них; ...

Невдовзі по тому Унґоліанта втекла з півночі, припхавшись у володіння Короля Тінґола, і темний жах розповзався довкіл неї; та сила Меліан зупинила її, й павучиха не вступила в Нелдорет, але довгий час мешкала в сутіні проваль, у які на півдні переходить Дортоніон. І гори ті стали відомі як Еред-Ґорґорот, Гори Жаху, куди ніхто не насмілювався заходити, ні навіть наближатися до них; життя і світло там вимерли, а води були отруєні.

... тікаючи з півночі, павучиха спустилась у Белеріанд і оселилася попід Еред-Ґорґоротом, у темному видолинку, який згодом було названо Нан-Дунґортеб – Видолинок Жахливої Смерті, – через жахіття, що їх вона там розплодила. Бо від часів побудови Анґбанда там жили інші павукоподібні створіння, й Унґоліанта парувалася з ними, а потому пожирала їх; і навіть коли вона подалася кудись на занедбаний південь світу, в тій місцині залишилися її нащадки, виплітаючи свої огидні сіті. Про долю Унґоліанти не переповідає жодне сказання. Та дехто твердив, ніби вона вже давно загинула, зжерши сама себе в нападі жорстокого голоду.

Community content is available under CC-BY-SA unless otherwise noted.