Трагедія під Моранноном — битва, що відбулась у 1944 році Третьої епохи, де Король Ґондору Ондогер намагався розбити Північний альянс Візників та гарадримів.
Історія[]
Передумови битви[]
У 1899 р. син Нармакіла II, король Калімехтар і Маргвіні син Маргарі, скористалися повстанням поневолених жителів півночі проти Примарних Вершників, об'єднали свої сили і завдали нищівної поразки східнянам у битві на рівнинах Даґорлад.[1] Досить довгий час колісничники готувалися до реваншу і у 1944-му році Третьої епохи, багато Візників обійшли Мордор із півдня й уклали союз з гарадримами та варяґами з Ханду (з якими вони раніше ворогували) і напали на Ґондор з обох боків.
Ватажок Еотеоду Фортвіні послав своїх людей до Короля Ґондору Ондогера і попередив давніх друзів та союзників про можливий напад східнян, адже останнім часом Візники все частіше нападали на південні регіони земель, на яких в той час мешкали еотеоди. Прислухавшись до повідомлення король зібрав армію і розділив її на дві частини: північну та південну.
Північну армію очолив Ондогер. Центром військ керував його старший син Артамір, син неназваної сестри Ондогера на ім'я Мінохтар був Капітаном правого флангу, в той час як Адрагіл з Дол-Амрота був Капітаном лівого. Війська Еотеоду також прийшли на допомогу і взяли участь у битві.
Південну армію очолив генерал Еарніл і, за наказом короля війська були відведені під Пеларґір, щоб стримувати наступ гарадримів.
Молодшому сину короля, Фараміру було наказано перечекати битву у безпечному місці і не втручатися. Адже на випадок загибелі Ондогера та Артаміра, мав залишитися спадкоємець трону.
Битва під Моранноном[]
Гарадрими першими розпочали наступ і вдерлися у Ґондор з півдня. Через кілька днів племена Візників посунули з півночі.
Військо Ґондору попрямувало на північ через Ітілієн, щоб зупинити Північний альянс Візників. Ондогер планував розгорнути бій поблизу плато Даґорлад. Мінохтар на чолі правого флангу рухався одразу за головними силами Ґондору, які включали в себе і Королівську гвардію, коли вони наблизилися до Мораннону.
На жаль, візники, навчені попередніми поразками, цього разу рухалися швидше і були більш згуртовані, ніж очікувалося. Вони пройшли вздовж Еред-Літуї та завдали удару перш ніж армія Ґондору змогла організувати повноцінну оборону. Ондогер був не готовий зустріти натиск такої величезної кількості вершників і бойових колісниць. Він поспіхом зайняв позицію на невисокому пагорбі разом зі своєю вартою та прапором, але це не врятувало короля.
Основні ворожі сили було кинуто на цей невеличкий пагорб. Королівську позицію було захоплено, королівську варту майже повністю перебито, сам король загинув, і його син Артамір пав поруч із ним. Їхні тіла так і не знайшли. Ворожа атака прокотилася поверх пагорба і по обидва боки від нього, врізавшись у безладні ряди ґондорців і відкинувши попереду тих, хто був за ними. Військо Ґондору розсіялося, а багатьох загнали на захід, у Мертві Болота.
Пізніше з'ясувалося, що молодший син Ондогера, Фарамір, знехтував наказом батька і, переодягнувшись у форму північан, долучився до війська еотеоду. Під час відступу до Мертвих Боліт під тиском східнян, Фарамір зазнав смертельного поранення. Фортвіні, який зі своїм загоном прийшов на допомогу, не встиг цьому зарадити і Фарамір помер на руках у Ватажка Еотеоду. Пізніше тіло Фараміра винесли з поля бою і принесли його Мінохтару.[2]
Відступ Північної армії Ґондору[]
Перед потужною атакою ворогів, Ондогер встигнув відправити послання до Мінохтара з наказом зайняти оборону. Отримавши повідомлення, Мінохтар прийняв командування армією на себе. Він був відважною людиною та досвідченим воїном.
Перший лютий натиск ворогів видихнувся, хоча Візники зазнали значно менших втрат і досягли значно більшого успіху, ніж самі на те розраховували. Кіннота та колісниці відступили, даючи місце для основних сил колісничників. Користуючись коротким перепочинком, Мінохтар підняв свій власний прапор і зібрав воїнів головного загону, що залишилися, а також всіх своїх людей, що опинилися поблизу.
Мінохтар також надіслав вісників до Адрагіла з Дол-Амрота, Капітана лівого флангу, з наказом якнайшвидше відступати, відводячи своїх людей і тих з ар'єргарду правого флангу, хто ще не вплутався в бій. Керуючи цими силами ґондорців, Адрагіл мав зайняти оборонну позицію між Кайр-Андросом (на якому були війська) і пасмом Ефель-Дуат – тут Андуїн забирав на схід, і рівнина була найбільш вузькою, – і якомога довше прикривати підступи до Мінас-Тіріту.
Сам Мінохтар, щоб виграти час для цього маневру, хотів зібрати ар'єргард та спробувати затримати просування основних сил Візників. Адрагілу було також наказано негайно послати гінців з дорученням розшукати, якщо вдасться, Капітана Південної армії Еарніла і повідомити йому про Трагедію при Моранноні і про скрутне положення Північної армії, що відступала.[3]
Загибель Мінохтара та поразка ар'єргарду[]
Коли основні сили візників приготувалися атакувати, було близько двох годин пообіді, і Мінохтар відвів свої війська на початок великого Північного Ітілієнського тракту, за півмилі від місця, де дорога звертала на схід до Сторожових веж Мораннона. Початковий успіх колісничників тепер перетворився на початок їхньої поразки. Не знаючи ні чисельності, ні розташування армії захисників Ґондору, вони атакували надто швидко – раніше, ніж більша частина їхніх противників встигла вийти з тісного Ітілієна, – і тому їх колісниці та кіннота змогли завдати удару куди більш нищівного і здобули перемогу куди швидше, ніж передбачали.
Та головний удар вони відтягували надто довго, і тепер не могли повною мірою скористатися своєю чисельною перевагою відповідно до наміченої тактики, оскільки звикли воювати на просторі. Можна також припустити, що, підбадьорені загибеллю Короля Ондогера і розгромом більшої частини головного загону, котрий протистояв їм, кочівники вирішили, ніби ґондорське військо вже розбите, і їх основним силам залишилося тільки увірватися в Ґондор і остаточно зайняти його. Якщо й так, то вони прорахувалися.
Візники безладно наступали, співаючи переможні пісні, й не бачили нікого, хто міг би їм протистояти, аж доки не виявили, що дорога на Ґондор повертає на південь і йде через вузьку лісисту смугу землі в тіні похмурого гірського пасма Ефель-Дуат, а далі пролягає крізь глибоку улоговину.
Ар'єргард Мінохтара деякий час стримував візників та все ж пав і армія ворогів таки вдерлась в Ітілієн. Наприкінці тринадцятого числа місяця керміє Мінохтара було вбито ворожою стрілою. Його тіло винесли з поля бою, а всі, хто вцілів з його ар'єргарду, бігли на південь, до Адрагіла. Після цієї перемоги, ватажок візників припинив наступ і влаштував великий бенкет, щоб дати своїм людям розрядитися і відсвяткувати успішний наступ.[3]
Контрнаступ Південної армії Ґондору[]
Еарніл, капітан Південної армії, переміг у Південному Ітілієні й розбив армію Гараду, що перетнула ріку Порос. Стрімким маршем він просунувся на північ, зібрав біля себе всіх, кого міг, із Північної армії, яка відступала, і напав на головний табір візників під час їхнього бенкету. Еарніл захопив табір, спалив вози та вигнав ворогів із Ітілієну. Ця битва увійшла в історію як Битва Табору. Втікаючи, велика частина візників загинула в Мертвих Болотах. Після цієї поразки союз племен східнян розпався.[4]
Наслідки для Ґондору[]
Битва з візниками 1944-го року була названа Трагедією під Моранноном тому що в ній загинув Король Ондогер разом із своїми синами. Трон Ґондору залишився без законного короля і без прямого нащадка.
Після смерті Ондогера та його синів, Арведуї з Північного Королівства заявив про свої права на корону Ґондору – адже він був прямим нащадком Ісільдура і чоловіком Фіріель, єдиної вцілілої дитини Ондогера. Проте його претензії відхилили. І сталося це головно через Пелендура, Намісника Короля Ондогера.
- "Корона та королівська влада в Ґондорі належать винятково спадкоємцям Менельдила, Анаріонового сина, котрому Ісільдур залишив це володіння. У Ґондорі спадкове право переходить лише від батька до сина, і, наскільки нам відомо, в Арнорі діють такі самі закони."
- –Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, Королівства у вигнанні. Ґондор і Спадкоємці Анаріона
Рада Ґондору шукала претенда на престол серед "своїх". Так, мав право на корону ще й Еарніл – звитяжний капітан із Королівського дому; тож зі згоди всіх дунедайнів Ґондору на престол посадили саме його. Він був сином Сіріонділа, онуком Каліммакіла, сина Аркір’яса, брата Нармакіла II. Арведуї не наполягав на своєму, адже не мав ані влади, ні бажання оскаржувати вибір дунедайнів Ґондору.[4]
Пізніше виявилося, що вторгнення Візників, як і багато іншої напасті для Ґондору, були організовані посланцями Саурона. Поки Ґондор не мав контролю над землями на схід від Андуїну, кордони Мордору були відкриті. Протягом цього часу Назґули, скориставшись слабкістю Ґондору, знову захопили ці землі.
Джерела[]
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток B. Літопис (Хронологія Західних земель), Третя епоха, 1899 рік
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Незавершені оповіді Нуменору і Середзем'я", Частина третя: Третя епоха, "Кіріон та Еорл і дружба Ґондору і Рогану"
- ↑ 3,0 3,1 Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Незавершені оповіді Нуменору і Середзем'я", Частина третя: Третя епоха, "Кіріон та Еорл і дружба Ґондору і Рогану", абзац про колісничників
- ↑ 4,0 4,1 Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, Королівства у вигнанні. Ґондор і Спадкоємці Анаріона, абзац про Еарніла