Смурноземці або Сіряни (англ. Dunlendings) – люті, високі та злі люди, що жили в Смурних землях, неподалік від Рогану. Також їх називали Дикими Людьми Дунланду, вони довгий час були ворогами рогіримів, тому що заздрили багатим землям старої нуменорської провінції Каленардон, які ґондорці віддали рогіримам.
Історія[]
Предки смурзноземців також були предками галадінів, другого з Трьох Домів Едайнів, які з самого початку були трохи відлюдькуватими і трималися окремо від Дому Беора та Дому Гадора і їхня мова відрізнялася від мови інших Едайнів. Ті, хто залишився в Еріадорі і оселився по обидва боки річки Ґватло або в Білих горах і особливо ті, що осіли в Мінґіріаті, були (як визнавали пізніші історики Ґондору) найбільш подібними до галадінів.
У Другу Епоху ці народи розселялися на більшій частині майбутнього Ґондору та Еріадору або мешкали в лісах узбережжя. Однак, нуменорці, що повернулися до Середзем'я, поводилися з ними безжально й спустошили їхні ліси. Доки горяни зі Смурного Капища виживали в ізольованих місцях, інші (переборюючи віковічний страх перед ельфами) втекли з Мінґіріата в Ерін-Ворн; тих, що втекли з Енедвайту і знайшли притулок у східних горах, з часом почали називати сірянами або дунладцями.[1] Деякі з лісових мешканців рушили ще далі на північ, доки не досягли місцини, що з часом стала Землями Брі, які були поглинені Арнором.
Третя епоха[]
Через інтервенцію нуменорців, лісові народи, що мешкали на територіях Енедвайту та Мінґіріату, включно з дунландцями, залишалися запеклими ворогами Заходу.[2] Ворожнеча завадила дунаданам заселити своїми людьми Енедвайт, за винятком укріпленого міста Тарбад.[3] У той час як деякі корінні народи були асимільовані і, по суті, поглинені населенням Ґондору та Арнору, дунландці залишилися незалежними і самобутніми та пронесли свою неприязнь до дунаданів крізь віки, якщо не тисячоліття, крім того, вони завжди р'яно оберігали свою мову і культуру.[4]
Напевно, єдиним народом до якого вони ставилися, більш-менш, дружньо були гобіти, а саме представники племені Стурсів. Певний час вони навіть сусідували (це було за часів міграції гобітів) і перейняли дещо з їхньої мови.[5]
Сіряни постраждали від Великої Моровиці менше, ніж інші народи, через свою добровільну ізоляцію і продовжували жити в передгір’ях Імлистих гір. Деякі сіряни оселилися поруч з ґондорською фортецею Ісенґард, де в той час дислокувався укомплектований гарнізон на чолі зі спадковим ґондорським вождем, лордом Ісенґарда. З часом вони асимілювалися з ґондорцями, однак лінія цих вождів зазнала краху.[6]
Поява рогіримів[]
У 2510 р. Третьої епохи Ґондор передав Каленардон Еотеоду, народу який прибув із Рованіону. Для сірян цей вчинок забив останній клин. Вони вважали рогіримів узурпаторами і при найменшій нагоді здійснювали набіги на їхні поселення, особливо коли останні були слабкими або мали якісь внутрішні проблеми.[6]
Завдяки певним родинним зв'язкам, які склалися історично, жителі Ісенґарду залишалися у дружніх стосунках із сірянами, що дозволило останнім оселитися в Кільці Ісенґарду. Зрештою, сіряни захопили контроль над фортецею і знищили всіх, хто до цього часу з ними не породичався. Король Бреґо вигнав сірян з Плато Рогану аж за Ісен, назад до Енедвайту і на Роган не нападали впродовж багатьох років. Його справу продовжив син Алдор, який витіснив або підкорив залишки сірян, котрі злидарювали на схід від Ісену. Однак, після смерті короля Алдора, сіряни почали потроху повертатися і заселяти північну частину Західного Фолду, гірські ущелини навколо Кола Ісенґарду та південні рубежі лісу Фанґорн. І хоча у деяких місцях народи сірян та рогіримів природним чином змішувалися та асимілювалися (подейкували, що темноволосий землевласник Фрека[7] мав велику частку сірянської крові), в цілому сіряни продовжували ненавидіти рогіримів.
В часи правління короля Деора сіряни почали робити часті набіги за Ісен. У 2710 р. вони захопили спорожніле Коло Ісенґарда. Того ж року Деор очолив військовий похід на північ і перебив чимало сірян, однак з Ісенґарду вибити їх не вдавалося, а намісник Ґондору Еґальмот не міг прийти на допомогу, адже саме в цей час боровся проти корсарів. Сіряни утримували Ісенґард і за часів короля Ґрама, продовжуючи здійснювати набіги на поселення рогіримів.[7]
Найстрашніший набіг сірян стався коли син Фреки, Вулф, об’єднався з корсарами Умбару, яких, у свою чергу, підбурив Саурон. На Роган було здійснено напад зі сходу, а також з боку Ісенґарду. Сили їхні були великі, бо до них приєдналися вороги Ґондору, котрі висадились у гирлах Лефную та Ісену. З Ґондору не могли вислати допомоги, бо і на нього, в черговий раз, напали флотилії корсарів, і на всіх його узбережжях точилася війна. Рогірими були розбиті, земля їхня — спустошена; а ті, хто не загинув і не потрапив у полон, утекли в гірські долини. Гельм, зазнавши великих втрат, відступив од Ісенських Бродів до Горнбурґа та до ущелини за ним (вона відтоді відома як Гельмів Яр). Там він потрапив в облогу. Вульф зайняв Едорас, оселився в Медусельді та проголосив себе королем. Там, серед останніх оборонців брами, загинув Гелет, син Гельма. Сталося це у 2758 р. Третьої епохи.
Залишки людей Рогану змогли пережити кризу завдяки Гельму Молоторукому і після Довгої Зими (від якої настраждалися і рогірими і смурноземці) Фреалаф вийшов із Смурного Капища і з невеликою групою відчайдухів напав на Вульфа в Медусельді, вбив його й відвоював Едорас. Після сніжної зими настала велика повінь, долина Енти перетворилася на велику драговину. Східні загарбники загинули або повтікали; і нарешті дорогами зі сходу та заходу вздовж гір прийшла допомога з Ґондору. Ще до кінця 2795 р. Третьої епохи сірян відтіснили навіть із Ісенґарда.
Згодом чимало поселень сірян були розташовані в Західному Фолді, аж поки Фольквайн з допомогою Ґондору знов не відвоював цей регіон.[7] Однак люди, що залишалися у поселеннях між Ісеном і Адорном, були в основному змішаної крові і залишалися вірними сірянам.
Найманці Сарумана[]
Смурноземців найняв Чарівник Саруман, щоб послужити цілям Саурона. Вони мали продовжувати набіги на міста та поселення Рогану, щоб якомога сильніше ослабити королівство вершників. Оскільки Саруман діяв не лише військовою силою, але й хитрощами, його шпигун Ґріма Змієязикий отруїв мозок короля Теодена і загони рогіримів втрачали ділянку за ділянкою. В результаті сіряни легко завоювували шмат за шматом.
Сіряни також брали участь у Битві біля Горнбурґа разом із напіворками (результат схрещування орків із сірянами). Битва була жорстокою, однак після появи на полі бою Ґандальфа, сіряни здалися, а орки втекли в ліс Фанґорн де були знищені гуорнами. Поразка Сарумана в Битві при Ісенґарді припинила агресію дунландців у Рогані. Однак саме смурноземці допомогли Саруману захопити Шир.
Джерела[]
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Незавершені оповіді Нуменору і Середзем'я", Частина друга: Друга епоха, «Історія Ґаладріель і Келеборна а також Амрота, Короля Лоріену», Додаток D? Порт Лонд-Даер
- ↑ Дж.Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.), Народи Середзем’я, «X. Про ґномів і людей», «Атани та їхні мови»
- ↑ Дж.Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.), Народи Середзем’я, «X. Про ґномів і людей», «Нотатки», примітка 76
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Незавершені оповіді Нуменору і Середзем'я", Частина третя: Третя епоха, «Полювання на Перстень»
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток FІ. Мови та народи Третьої епохи
- ↑ 6,0 6,1 Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Незавершені оповіді Нуменору і Середзем'я", Частина третя: Третя епоха, «Битва біля бродів Ізену»
- ↑ 7,0 7,1 7,2 Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, ІІ. Дім Еорла