Мінас-Тіріт

"Піпіна охоплював дедалі більший подив. Перед ним відкривалося кам’яне місто, величніше та гарніше навіть за ті, які являлися йому вві сні: більше та міцніше за Ісенґард і значно гарніше."

–Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Повернення короля", Книга п’ята, I. Мінас-Тіріт

Мінас-Тіріт
Мінас-Тіріт в роботі DireImpulse
Основна інформація
Інші назви	Мінас-Анор, Місто, Біле Місто, Місто Королів, Заповітне Місто
Локація	Пагорб Амон-Тіріт
Тип	Місто-фортеця
Населення
Правління	Абсолютна монархія
Мешканці	Люди Ґондору
Історичні дані
Дата заснування	ДЕ 3320 р.
Засновники	Дунедайни
Занепад	3430-ті рр. Другої епохи
Відновлення	420-ті рр. Третьої епохи

Мінас-Тіріт (англ. Minas Tirith) — велике місто в Ґондорі, що спершу носило назву Мінас-Анор. Від 1640 року Третьої епохи і далі було столицею Південного королівства та резиденцією його королів і правлячих намісників.

Загальний опис

Мінас-Тіріт було збудовано на семи рівнях, кожен із яких врізався в пагорб Амон-Тіріт і понад кожним угорі була стіна, а в кожній стіні – брама.

Та брами розташовувалися не одним рядом: Головна Брама в Міській Стіні була у східній частині кола, наступна – трохи південніше, третя – трохи північніше, і так одна по одній аж ген угору: відтак брукована вулиця, що вела до Цитаделі, звертала спершу в один бік, а потім в інший і оповивала цілий пагорб. Щоразу, минаючи лінію Головної Брами, вона проходила крізь склепінчастий тунель, вирубаний у широкому скелястому простінку, велетенська основа якого виступала вперед і розділяла всі, крім одного, кола Міста навпіл.

Почасти через первісну будову пагорба, почасти завдяки неперевершеним умінню та праці давніх людей із-за широкого двору поза Брамою поставав високий кам’яний бастіон із гострим, ніби кіль корабля, краєм, зверненим на схід. Угору він сягав аж до найвищого кола, і там його вінчала зубчаста стіна, – відтак той, хто був у Цитаделі, міг, неначе моряк на гігантському судні, подивитися з того вістря просто на Браму, що була майже на п’ятнадцять сажнів нижче. Вхід до Цитаделі, що здіймалась вгору на висоті 700 футів від підніжжя, був вирубаний у самій горі, і також був зі східного боку: від нього осяяний світильниками схил збігав до сьомої брами. На самому вершечку був розташований Високий Двір та Майдан з Водограєм біля підніжжя Білої Вежі – високої й витонченої, що мала понад сорок сажнів у висоту від основи до вершини і на якій майже за дві тисячі п’ядей над рівниною майорів стяг Намісників.

То була справді могутня цитадель, неприступна для ворожого війська, доки за її стінами були ті, хто міг тримати в руках зброю, хіба би супротивник обійшов її з тилу та здолав нижні схили Міндоллуїну і так пробрався би до вузького перешийка, що з’єднував Вартовий Пагорб із гірською грядою. Проте той перешийок, здіймаючись на висоту п’ятої стіни, був оточений валом, який сягав ущелини, що зривалась униз біля західного краю: і на тому тихому клапті землі поміж горою та вежею були оселі й склепи королів і володарів Рат-Дінен, котрі вже давно пішли з життя.

Зовнішня стіна Мінас-Тіріту називалась Міською стіною і була чорною, побудованою з того самого матеріалу, що використовувався при будівництві вежі Ортанк в Ісенґарді.

Географічні особливості

Мінас-Тіріт був розташований на пагорбі Амон-Тіріт. Місто "дивилося" на схід, на Осґіліат і височило понад Пеленнорськими полями, що оточували місто і лежали між Мінас-Тірітом та зовнішнім муром Раммас-Ехор. Мур тягнувся більш як на шість миль од підніжжя гір і ще стільки само у зворотному напрямку, обступаючи колом Пелленорські поля – гарні й родючі приміські терени на довгих схилах і терасах, які спускались аж до глибоких понизь Андуїну.

"Піпін побачив понуру велич гори Міндоллуїн – темно-багряну сутінь її високих полонин і вибілені світанковим світлом стрімкі скелі. На схилі, що виступав уперед, стояло Заповітне Місто зі сімома камінними стінами, такими міцними та давніми, що, здавалося, їх спорудили не люди, а велетні, вирізьбивши зі самих кісток землі."

–Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Повернення короля", Книга п’ята, I. Мінас-Тіріт

Приміські терени були щедрі на розлогі ниви та численні сади, а при садибах стояли печі для просушування хмелю, хлібні комори, кошари для овець і корівники; серед зелені трав із гірських височин збігала до Андуїну безліч дзвінких струмочків.

Одначе землеробів і скотарів тут жило мало, бо більшість ґондорського люду мешкала в межах семи кіл Міста чи на полонинах біля гірських рубежів, у Лоссарнаху, або ще далі на південь – у прекрасному Лебенніні, де бриніло п’ять бистрих потоків. Мужні краяни оселилися поміж горами та морем. Усіх тамтешніх мешканців називали ґондорцями, проте в них текла змішана кров і серед них траплялися невисокі та смагляві люди, чиї предки походили із забутого народу, що мешкав у тіні пагорбів іще за часів Темноліття до приходу королів.

Історія

Мінас-Анор

Величне місто Мінас-Тіріт спершу було фортецею Мінас-Анор. Її звели у ДЕ 3320 році дунедайни, що прибули у Середзем'я на чолі з Елендилом. Мінас-Анор був західною фортецею, в той час як подібний до нього Мінас-Ітіл охороняв східні кордони держави.

На початку своєї історія фортеця мала набагато менше значення, ніж потім, коли стала столицею Королівства. Мінас-Анор був зведений на вершині Амон-Тіріт, переважно для охорони Рат-Дінен, Гробниці королів.

"Головним містом південного володіння був Осґіліат, посеред якого протікала Велика Ріка; там нуменорці звели величний міст, на якому стояли дивовижні на вигляд камінні вежі та будинки, а до міських причалів підпливали з моря величні човни. А ще вони збудували обабіч інші твердині: Мінас-Ітіл, Вежу Східного Місяця, що розташувалася зі сходу на схилі Гір Тіні — як погроза Мордору; а з заходу стояв Мінас-Анор, Вежа Спадного Сонця, біля підніжжя Бескиду Міндоллуін — як щит од дикунів із долин. У Мінас-Ітілі був дім Ісілдура, а в Мінас-Анорі — дім Анаріона, та вони разом правували королівством, і трони їхні стояли поруч у Великій Залі Осґіліата."

–Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Сильмариліон", Про Перстені Влади і Третю епоху

Коли сім палантирів було розділено між Арнором та Ґондором, один з них знаходився у фортеці Мінас-Анор.

Мінас-Тіріт в роботі Abe Papakhian

У ДЕ 3429 році, Саурон напав на Ґондор і захопив Мінас-Ітіл. Ісільдур був змушений тікати разом зі своєю родиною на північ, до свого батька в Арнор. В той же час, Анаріон тримав оборону Осґіліата та Мінас-Анора і не лише вистояв, а й здобув кілька славних перемог та відкинув частину орків назад в Імлисті гори. Облога Осґіліата та Мінас-Анора тривала, доки на допомогу не прийшли війська Останнього Союзу.

Після перемоги у Війні Останнього Союзу, у другому році Третьої епохи, Ісільдур посадив паросток Білого Дерева в Мінас-Анорі на згадку про свого брата Анаріона, який загинув під час облоги Барад-дуру. З цього моменту королівство Ґондору належало виключно спадкоємцям Анаріона, які продовжували правити з Осґіліату.

У ТЕ 420 році Мінас-Анор був відбудований Остогером, сьомим королем Ґондору, і згодом, королі влітку радше мешкали там, аніж в Осґіліаті.

Мінас-Анор залишався другим містом Ґондору протягом наступної тисячі років, коли Королівство досягло вершини своєї могутності за часів панування династії Корабельних Королів. Та після них, коли Ґондор почав занепадати.

У 1437 році Третьої епохи Осґіліат було спалено, а його палантир втрачено під час громадянської війни у Ґондорі, що увійшла в історію під назвою Родові Чвари. З цього моменту фортеця Мінас-Анор почала набувати більшого значення. У 1636 році Третьої епохи Осґіліат був спустошений Великою Чумою, внаслідок чого місто остаточно знелюдніло і перетворилося на руїну. Незабаром після цього, король Тарондор переніс Королівський Дім до Мінас-Анора і висадив там новий паросток Білого Дерева.

На деякий час, під володарюванням Тарондора та його спадкоємців, занепад Ґондору дещо сповільнився, хоча постійні війни з різними племенами східнян брали своє. У 1900 році Третьої епохи, король Калімехтар, син Нармакіла II, побудував першу Білу Вежу в Мінас-Анорі, де було розміщено палантир. У 1940-му році Ґондор і Арнор відновили зв’язки й уклали союз. Мінас-Анор почав процвітати і люди Ґондору сподівалися, що більшість нещасть залишилися позаду.

Однак вже через століття Ґондор знов зазнав серйозних випробовувань. У 2000 році Третьої епохи Назґули вийшли із Мордору та взяли в облогу Мінас-Ітіл. У 2002 році фортеця пала і перетворилася на осередок Чорних Вершників. Вона отримала нову назву — Мінас-Морґул.

Коли у 2043 році Еарнура коронували, Король Мінас-Морґула викликав його на двобій, дражнячи тим, що той не насмілився зітнутися з ним під час битви на Півночі. Проте цього разу Намісник Марділ стримав гнів короля. І Мінас-Анор, ставши з часів Короля Телемнара основним містом королівства та резиденцією королів, набув тоді нової назви — Мінас-Тіріт: місто, що недремно стоїть на варті супроти зла Морґула.

Незабаром після того, як Еарнур, останній король Ґондору, був убитий у Морґульській долині, влада у Південному королівстві перейшла до Намісників-Правителів Ґондору.

Мінас-Тіріт

Після невеличкої перерви під час Сторожкого Миру, Ґондор дедалі частіше потерпав від нападу різних ворогів. Контроль над Ітілієном і зруйнованими мостами Осґіліату переходив з рук в руки між Мінас-Тірітом та Мінас-Морґулом. Узбережжя Південного Королівства потерпали від постійних нападів корсарів з Умбару, а племена східнян чинили навали з Півночі.

Біла Вежа Мінас-Тіріта була вдосконалена в часи правління Ектеліона I. Він перебудував її і нарік власним ім'ям. Однак Біле Дерево Мінас-Тіріта, що росло неподалік Вежі Ектеліона, всохло за часів Белектора II і цього разу знайти новий саджанець не вдалося. Та всохле дерево не стали чіпати і залишили стояти "до повернення Короля".

Під час правління Ектеліона II, Мінас-Тіріт перетворився на справжню цитадель і почав зміцнюватися, адже Саурон, споконвічний ворог Ґондору, відкрито заявив про себе. Саме в цей час, таємничий чоловік на ім'я Торонґіл вперше прибув у Місто і почав робити великі справи.

"Ектеліон II, син Турґона, був мудрим володарем. Скориставшись тією силою, яку залишив йому в спадок його попередник, він узявся зміцнювати своє володіння, щоби захиститися від нападу з боку Мордору. Намісник закликав усіх достойних підданців, близьких і далеких, ставати до нього на службу; а тим, хто показував себе як особливо гідний довіри, він дарував титули та нагороди. Чимало з того, що зробили в той час, було здійснено за порадою та при підтримці величного капітана, котрого Ектеліон любив понад усіх. Ґондорці називали капітана Торонґілом, Орлом зі Зорі, бо був то чоловік спритний і гострозорий."

–Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, Королівства у вигнанні. Намісники

Війна Персня

Див. докладніше Битва на Пеленнорських полях

Мінас-Тіріт у Битві на Пеленнорських полях

Під час Війни Персня головні сили Саурона були сконцентровані на захоплення та повалення Ґондору та Мінас-Тіріту. 10-го березня 3019 року Третьої епохи армія Мораннону захопила Кайр-Андрос і вступила до Анорієну. 12-го березня загін під проводом Фарамира був змушений відступити з Осґіліата до Фортів біля Гаті.

Люди Ґондору спробували полагодити зовнішній мур Раммас-Ехор, та було вже запізно... Після захоплення переправ через Андуїн, Пеленнор також було захоплено, а Мінас-Тіріт війська Саурона взяли в облогу. В Місті не вистачало воїнів і люди Ґондору втратили будь-яку надію на перемогу. 15-го березня Брама Ґондору розкололася під ударами величезного тарана, що його орки називали Ґронд. Денетор II, у відчаї спалив себе на поховальному вогнищі, а разом із собою хотів спалити свого важкопораненого сина Фарамира.

На щастя, в Мінас-Тіріті в той час був Чарівник Ґандальф, який зарадив цьому і Денетор II відправився до праотців самостійно. Ґандальф також взяв оборону Міста під свій контроль і вистояв доки не допомогу не прибули рогірими на чолі з королем Теоденом.

"Десь далеко на одному з подвір’їв Міста заспівав півень. Він кукурікав пронизливо та дзвінко, бо, нічого не тямлячи в чарах і у війні, вітав ранок, який усе ж займався світанковою зорею високо в небі понад смертоносним мороком.
І ніби у відповідь на голос птаха звіддалік долинув інший звук. Ріжки, ріжки, ріжки. Вони приглушено відлунили від темних боків Міндоллуїну. Гучно та виклично сурмили славетні роги Півночі."

–Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Повернення короля", Книга п’ята, IV. Облога Ґондору

Того ж дня на Битву прибув і Араґорн разом із Сірим загоном і розгорнув штандарт Елендила, що його вишила для нього Арвен. Так Араґорн, син Араторна, повернувся до королівства Ґондор зі Стежок Мерців на крилах вітру з Моря. Зі сходу військо Саурона атакували лицарі Дол-Амрота на чолі з Імрагілом, женучи перед собою недругів: напівлюдей-напівтролів, варягів і орків, котрі боялися сонячного світла. З півдня наступав Еомер, і солдати Темного Володаря кидалися від нього врозтіч, потрапляючи в пастку між молотом і наковальнею.

Бо воїни зі суден вистрибували на причали Гарлонда і, мов буревій, мчали на північ. Усі вони летіли-бігли: Леґолас і зі сокирою ґном Ґімлі, й Гальбард, який тримав у руках штандарт, і Елладан і Ельрогір із зорями на шоломах, і несхибні дунедайни, охоронці Півночі, котрі вели за собою чисельний народ із Лебенніну та з Ламедону, з південних феодів. А першим, випередивши всіх на ходу, мчав Араґорн із Полум’ям Заходу – Андурілом, у якому запалали вже нові вогні, з перекованим Нарсілом, що повернув собі давню силу, – а на шоломі в Араґорна сяяла ясна Зоря Елендила.

Три армії змогли прорвати облогу і отримали перемогу у вирішальній Битві на Пеленнорських полях.

Першого травня 3019 року, повертаючись переможцями з Битви при Моранноні, Араґорн був коронований на рівнині за межами Мінас-Тіріту, і увійшов до міста як король Елессар. 25-го червня він знайшов паросток Білого Дерева Німлот у схованці в горі Міндоллуїн. Деревце було посаджено у дворі фонтану і стало четвертим Білим Деревом Ґондору.

Четверта епоха

В часи правління короля Елессара Мінас-Тіріт було перебудовано та відреставровано. Великі ворота були перероблені, їх виготовили ґноми з мітрилу та сталі, навзамін тих, які розтрощив Король-Відьмак. Вулиці Міста були вимощені білим мармуром, а навколо міста були висаджені сади та дерева. У цьому королю та людям Ґондору допомагали ґноми Сяйливих печер на чолі з Ґімлі та лісові ельфи, яких привів з собою Леґолас.