Ліндон (англ. Lindon) — регіон у Західних Землях Середзем'я. Крім того, так називали Оссіріанд у Першу Епоху. Після Війни Гніву наприкінці Першої Епохи Ліндоном почали називати землі на захід від Синіх Гір, які не затопило Море.[1]
Географічні особливості
У Першу Епоху північна частина Ліндону — Форліндон — входила до складу Тарґеліону, тоді як південна частина — Гарліндон — була частиною Оссіріанду (Семиріччя). На той час Ліндон розташовувався глибоко в межах континенту Східного Белеріанду, далеко від моря.
Після грандіозної битви між Валарами та Морґотом, відомої як Війна Гніву, значна частина континентів була зруйнована, і більша частина Белеріанду опинилася під водою. Лінія затоплення пройшла вздовж лівого берега річки Ґеліон, і ті території, що вціліли, стали узбережжям Белеґаеру. У центральній частині Синіх Гір утворилася велика розколина, у яку потекли води річки Люн, що змінила своє русло. Так з'явилася Затока Люн.
Форліндон, північна частина краю, славився своїми лісами, звідки витікала річка до Затоки Люн. Натомість Гарліндон на півдні був переважно степовою місцевістю. До Ліндону також належали острови біля узбережжя — Гімрінґ (вершина однойменного пагорба в Тарґеліоні) та Тол-Фуін (Острів Ночі, залишок нагір'я Таур-ну-Фуін).
Історія
Ельфи, які не захотіли повертатися за море після затоплення Белеріанду, осіли в Ліндоні. Королем новоутвореного королівства став Ґіл-ґалад.
У 1 рік Другої Епохи в Ліндоні остаточно оселилася більшість ельфів, що залишилися в Середзем'ї. Деякі з них перейшли через Сині Гори та заснували королівства в Ереґіоні, Великому Зеленоліссі та Ліндорінанді, змішавшись із лісовими ельфами цих регіонів.
Після Війни Гніву один з кращих лейтенантів Морґота Саурон здавалося, спершу розкаявся, але це була хитрість. Він відмовився повернутися в Аман, натомість, побачивши, що валари залишили Середзем'я, він вирішив заволодіти ним. Вдаючи мирні наміри, Саурон подорожував ельфійськими королівствами, пропонуючи свої знання в магії та ремеслах. Однак Ґіл-ґалад і Ельронд Напівельф, що мешкали в Ліндоні, не довірилися йому та не пустили до свого краю.
У ДЕ 600 році "Ентулессе", корабель із Нуменора, прибув до Мітлонду, де Ґіл-ґалад прийняв нуменорців, перш ніж відновити контакти із їхніми родичами, людьми з Середзем'я. У ДЕ 725 році до Мітлонду прибув нуменорський моряк Веантур зі своїм онуком принцом Альдаріоном. Альдаріон подружився з Ґіл-ґаладом та Кірданом Корабельником. Пізніше, ставши королем Тар-Альдаріоном, він підтримував тісні зв’язки між Нуменором і Ліндоном.
Війна між ельфами та Сауроном
Пізніше, близько ДЕ 1200 р., Саурон прибув у Ереґіон, де здобув прихильність Келебрімбора та інших ковалів Дому Ґвайт-і-Мірдайн, які стали його учнями. Приблизно у ДЕ 1500 році, ельфи-ковалі під орудою Саурона досягають вершин майстерності. Вони беруться виковувати Персні Влади. За сто років Саурон залишає ельфійське королівство, щоб викувати Єдиний Перстень у жерлі вулкану Ородруїн, що в Мордорі.
Досянувши своєї цілі, Темний Володар повертається в Ереґіон, де розвочинає велику війну за панування в Середзем'ї та спершу намагається зібрати докупи всі Персні Влади. Для цього він нападає на Ереґіон та знищує столицю королівства Ост-ін-Езіл.
Ельронд намагався допомогти Келебрімбору вистояти проти армій Саурона. Він привів війська з Ліндона, проте було вже запізно. Армія Саурона знищила Ереґіон, а війська Ельронда та інших ельфів зазнали поразки і були змушені відступати. Так, у ДЕ 1697 році Напівельф заснував Рівенділ, Останній прихисток.
Період панування Саурона на більшій частині Еріадора ельфи назвали Днями Втечі, оскільки багато хто втік до Ліндону, а звідти через Море на Крайній Захід у Валінор. Але в Ліндоні Ґіл-ґалад усе ще зберігав свою владу, і Саурон не наважувався ні пройти повз Еред-Луїн, ні напасти на Гавані. Крім того Ґіл-ґалада підтримували нуменорці.
В роки Чорноліття Саурон володарював ледь не над всім Середзем'ям. На заклик ельфів про допомогу відгукнулися нуменорці. Великий флот, надісланий Тар-Мінастіром, одинадцятим Королем Нуменору, прибув до Ліндона. Об’єднаними силами ельфів та людей, армія Саурона була відкинута та розбита біля Сарнського броду та відійшла до Тарбаду. Однак нуменорський адмірал Кір'ятур послав флот вгору по річці Ґватло, і у 1701 р. Другої епохи армія Саурона була вщент розгромлена.[2]
Пізніші роки
Після загибелі Ґіл-ґалада, у Ліндоні все ще залишалися залишки його народу, нольдори, які жили в Сірих Гаванях, далі вглиб Ліндону. Крім Рівенділу, тут залишалося найбільше нольдорів Середзем'я. Кірдан був Володарем Гаваней і звідти правив також Ліндоном.
В часи Третьої Епохи Ліндон підтримав Арнор в Анґмарській війні. Це допомогло Арвелеґу I та Кардолану вигнати лихолюдців із Погодних Пагорбів. Пізніше, за допомогою Кірдана, молодий син Арвелеґа, Арафор, вигнав армії Анґмара з Форноста та Північних Схилів. Об'єднавши сили з Рівенділом і ґаладримами, які приєдналися до них з-за Імлистих Гір, вони на деякий час підкорили Анґмар.[3]
Залишки вірних дунедайнів Кардолану також утримували Курганні Пагорби чи знайшли прихисток у Лісі позаду нього. Мовлять, ніби Анґмар на певний час опинився під владою ельфійського народу з Ліндону, а також із Рівендолу, бо Ельронд, перейшовши Гори, привів підмогу з Лорієну.
Саме в той час війни, страх перед Анґмаром, зубожіння земель і несприятливість клімату в Еріадорі — особливо у східній його частині, яка стала майже не придатною для життя, — змусили стурів, котрі мешкали на Стрілці (між Сиводжерельною та Шумноводою), тікати на захід і на південь. Декотрі з них повернулися до Дикого Краю та оселилися поблизу Ірисової Ріки, перетворившись на прирічковий рибальський народ.[3]
Ліндон також допомагав королю Аравалу в коаліції з Рівенділом в іншій битві проти Анґмара в ТЕ 1851 р.[4] У ТЕ 1975 році ельфи з Ліндону вирядили до Форохелю корабель, щоб врятувати Арведуї, Останнього Короля. Проте не встиг корабель досягти відкритого моря, як раптом здійнявся буревій і пригнав із Півночі сліпучу заметіль, а судно помчав назад на кригу, де накрив льодами.
За таких обставин навіть Кірданові мореплавці не могли зарадити нічим, тож уночі крига розтрощила корпус корабля й він затонув. Так загинув Арведуї, Останній Король, а разом із ним море поглинуло і палантири. Минуло багато часу, перш ніж снігові люди передали звістку про кораблетрощу при Форохелі.
Джерела
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.), Сильмариліон, Покажчик власних назв
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.), Незавершені оповіді, Історія Ґаладріель і Келеборна
- ↑ 3,0 3,1 Дж. Р.Р. Толкін, Володар перснів, Додаток A. Еріадор, Арнор та Ісільдурові спадкоємці
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, Володар перснів, Додаток A. Північна династія, Ісільдурові спадкоємці