Вікі з «Володаря перснів»
Advertisement
Вікі з «Володаря перснів»

Лутієн (сінд. Lúthien), також знана як Тінувіель (сінд. Tinúviel), – єдина донька короля Доріату Тінґола та маї Меліан. Стверджується, що вона була найпрекраснішою дівчиною, яка коли-небудь жила у Середзем'ї (пізніше такий опис застосовували лише до Арвен).


Вона покохала та одружилася з Береном, смертним чоловіком, відмовившись таким чином від безсмертя і обравши Долю людей.

Життєпис[]

Єдина дитина Тінґола та Меліан – Лутієн, народилася в Роки Дерев, наприкінці першого віку Мелкорового Ув’язнення, коли на Землі панував спокій і пишнота Валінору сягнула зеніту. Вона народилася у лісі Нелдорет, і, щоби привітати її, розпустилися, наче земні зорі, перші білі квіти ніфреділу.[1] Вона часто танцювала в лісі, а її друг Даерон, менестрель Тінґола, грав на своїй флейті. Даерон покохав її, і хоча вона насолоджувалася його компанією, на кохання його не відповідала взаємністю.

Пошуки Сильмарила[]

Перший похід[]

У "Баладі про Леітіан" розповідається, що Берен увійшов у Доріат непевною ходою, сірий і похилений, мовби під ваготою багатьох гірких літ, — отака жахлива й нестерпна була його путь. Але, блукаючи влітку в лісах Нелдорету, він вечірньої пори при сході Місяця натрапив на Лутієн, коли вона танцювала на нев’янучих травах галявин поруч Есґалдуіну під музику Даерона. Тоді всі спогади про біль покинули його й він піддався чарам; бо Лутієн була найпрекраснішою серед Дітей Ілуватара. Та вона зникла з його очей; і Берен занімів, наче обплутаний чарами, і довго блукав лісами, шукаючи її, дикий та обережний, мов звір.[2]

Через кілька місяців Берен застав Лутієн одну, і вони покохали одне одного. Та Даерон Менестрель також кохав Лутієн, тож він вистежив, як вона зустрічається з Береном, і виказав їх Тінґолові. Тож коли Берен і Лутієн постали перед королем він був не в собі від люті і приголомшений тим, що його донька бажає вийти заміж за смертного, і, як розповідається в "Баладі про Леітіан", він поставив перед Береном нездійсненне завдання — вкрасти один із Сильмарилів із Залізної Корони самого Мелькора. Тож Берен покинув Доріас, щоб виконати завдання короля.

Через деякий час темрява і жах впали на серце Лутієн. Прийшовши за порадою до своєї матері Меліан, вона дізналася, що Берен потрапив у підземну тюрму Тол-ін-Ґауроту й не має надії на порятунок. Тоді Лутієн, збагнувши, що жодна інша істота на землі не допоможе Беренові, вирішила втекти з Доріасу і допомогти йому. Вона звернулася про допомогу до Даерона, однак той виказав її Королю. Тінґола переповнив подив і страх; і хоча він не хотів позбавляти Лутієн небесних світил, аби вона не ослабла та не змарніла, втім, таки бажав приборкати доньку й наказав побудувати дім, із якого їй не вдасться втекти. У височині поміж гілками Гірілорна збудували дерев’яний будинок і примусили Лутієн там оселитися; драбини ж забрали геть, і пильнували їх, і приставляли тільки тоді, коли Тінґолові слуги приносили їй необхідне.

Однак, Люсен вдалося втекти з дому на Гірілорні. Застосувавши чари, вона зробила так, що волосся її виросло дуже довгим, і з нього зіткала вона собі темну мантію, що, мов тінь, оповила її красу. З решти волосин Лутієн скрутила мотузку і скинула її зі свого вікна; і, коли кінець її загойдався над головами охоронців, котрі сиділи під деревом, вони провалились у глибокий сон. Тоді Лутієн вибралася з в’язниці, й, загорнута в темний плащ, стала непомітною для всіх очей, і щезла з Дорʼяту.

Вже біля західних кордонів Доріату, Лутієн натрапила на Келеґорма та Куруфіна, що ішли на полювання через Заповідну Рівнину. Вона відкрилася їм, сподіваючись на допомогу. Чудова її врода розпалила в Келеґормі кохання; і він заговорив ельфійку прегарними словами і пообіцяв допомогти їй у скруті, якщо вона повернеться з ним до Нарґотронда. Лутієн погодилася і рушили з ними до королівства Фінрода Фелаґунда. Однак, прибувши до Нарґотронда, брати міцно схопили її, відібрали плаща і заборонили виходити за брами чи розмовляти будь із ким, окрім них самих, окрім Келеґорма та Куруфіна. На ту пору, вважаючи, що ув’язненим Беренові й Фелаґунду вже годі навіть сподіватися на допомогу, вони постановили дати Королю загинути й, утримуючи Лутієн, примусити Тінґола віддати її руку Келеґормові. Намісник Ородрет не міг протистояти їм, бо брати панували над серцями народу Нарґотронда; і Келеґорм спорядив посланців до Тінґола, щоби той пришвидшив сватання.

Однак вовкодав Келеґорма, на ім'я Гуан мав добре і справедливе серце. Він був не простим гончаком і мав свою власну волю. Гуан придумав, як допомогти Лутієн. Він визволив ельфійку, а тоді повів її таємними шляхами геть із Нарґотронда, і вони разом утекли на північ. Переживши чимало різних пригод, Лутієн разом з вовкодавом, нарешті дісталася до острова Саурона. Вона мало не пала під впливом ненависті посіпаки Мелькора, але завдяки своїй магії та силі Гуана вони змогли перемогти Саурона та врятувати Берена.

Другий похід[]

І от Берен та Лутієн Тінувіель знову звільна гуляли разом лісами, відновивши на певний час світ обопільної насолоди. Мандри завели їх у Бретільський Ліс, і, зрештою, вони наблизилися до меж Доріату. Тоді Берен знов задумався про свою клятву і пошуки Сильмарила. Зрештою, він вирішив вдруге рушити в путь, але цього разу Лутієн супроводжувала його від самого початку подорожі.

— Ти, Берене, мусиш вибрати одне з двох: відмовитися від виправи та своєї обітниці й пристати на мандрівне життя на просторах землі або дотримати слова і кинути виклик силі тьми при самому її престолі. Утім, хоч би яку дорогу ти обрав, я піду за тобою і нас спіткає однакова доля. —Лутієн Тінувіель.

Якраз тоді, коли вони розмовляли над’їхали Куруфін і Келеґорм разом з Гуаном, які квапливо пробиралися через ліс. Брати побачили Берена та Лутієн і накинулися на обох. Келеґорм повернув коня і наїхав ним на Берена, наміряючись зачавити; а Куруфін, підкравшись збоку, нахилився й підхопив Лутієн до себе в сідло. Та Берену вдалося вивернутися. Він скочив просто на Куруфінового коня і схопив Куруфіна ззаду за горло і шарпонув його на себе, і вони разом упали на землю. Кінь здибився й упав також, скинувши Лутієн. Берен придушив Куруфіна, проте і його власна смерть уже була поблизу — над’їздив Келеґорм зі списом.

Тієї години Гуан перестав служити Келеґормові й наскочив на нього, так що кінь його сахнувся і, злякавшись велетенського гончака, не наблизився до Берена. Келеґорм проклинав і гончака, і коня, та Гуан був незворушний. Лутієн, підвівшись, заборонила вбивати Куруфіна; і Берен позбавив його обладунку та зброї, а ще відібрав ножа — Анґріста. Піднявши Куруфіна, Берен відштовхнув його і наказав повертатися до благородних співвітчизників. Коня ж Куруфіна залишив для Лутієн.

Келеґорм посадив брата поруч на свого коня, і вони вдали, ніби від’їжджають. Берен відвернувся і в цей час Куруфін, переповнений соромом і люттю, схопив Келеґормів лук і, скачучи, вистрелив позад себе; і стрілу ту було призначено для Лутієн. Але Гуан стрибнув і перехопив її ротом; тоді Куруфін вистрелив знову, і Берен заступив Лутієн собою, і стріла вп’ялася йому в груди. Гуан переслідував синів Феанора, і вони, перелякані, втікали; а повернувшись, він приніс для Лутієн із лісу зело. Тим листком Лутієн зупинила кровотечу з Беренової рани і своїм умінням та коханням зцілила його; і тоді нарешті вони повернулись у Доріат.

Третій похід[]

Зцілившись та відпочивши Берен зібрався у Третій похід за Сильмарилом. Його не відпускала дана Королю обітниця і він почував себе зобов'язаним. Одного ранку, встав до схід сонця Берен доручив Гуанові опікуватися Лутієн, а потім, долаючи неймовірні муки, подався геть, доки кохана ще спала у травах. Стоячи одинцем на порозі вирішального випробування, Берен склав Пісню Розлуки, в якій вихваляв Лутієн і небесні світила. У відчаї він заспівав уголос, зовсім не дбаючи про те, чиї вуха можуть його підслухати. Лутієн, просуваючись лісами, почула його пісню і заспівала у відповідь. Адже Гуан, зволивши ще раз стати її скакуном, швидко ніс її вірним Береновим слідом.

Аби хоч трохи зменшити небезпеку, що чекала у лігві Мелькора на Лутієн та Берена, Гуан звернув біля Сауронового острова і прихопив звідти моторошне вовче хутро Драуґлуіна та кажанячу шкуру Тгурінґветіль, що їх вони перемогли під час протистояння з Сауроном у Першому поході. Гуан і Лутієн одяглися у ці страхітливі одежі і мчали через Таур-ну-Фуін, і все живе розбігалося перед ними. Вони нагнали Берена і той зрозумів, що не вдасться відмежувати Лутієн від уготованої їм обом судьби, й уже не намагався її відмовити. За порадою Гуана та з допомогою чарів Лутієн Берен прибрався в хутро Драуґлуіна, а Лутієн набула подоби Тгурінґветіль. І так рушили вони до Анґбанда.

За межами Анґбанда Берен та Лутієн побачили сторожа – нащадка Драуґлуіна – Кархарота. З'ясувалося, що до Анґбанда вже надійшли чутки про загибель Драуґлуіна та Тгурінґветіль. Тож їхня поява викликала, щонайменше, велике здивування і, як наслідок, підозру. Тому, коли вони наблизилися, вовк не дозволив їм увійти і наказав зупинитись; а тоді підступив, винюхуючи щось чужинецьке в повітрі довкола надійшлих. Зненацька на Лутієн зійшла давня божественна сила, й, відкинувши мерзотне вбрання, вона виступила наперед, осяйна та жахлива. Здійнявши вгору руку, ельфійка звеліла вовкові заснути і він провалився у забуття.

Так Берен і Лутієн дісталися Темного престолу і Мелькор вже хотів їх схопити, та Лутієн заспівала найвеличнішу з усіх пісень Пісню. Цілий Морґотів двір поринув у сон, усі вогні вичахли та позгасали; а Сильмарили в короні на голові Темного Володаря зненацька спалахнули сяйвом білого пломеня. Берен дістав ніж Анґріст і витяв один Сильмарил із залізних кігтів, які його втримували. Беренові спало на думку, що він може виконати понад своєї обіцянки і винести з Анґбанда всі три Коштовності Феанора; проте доля Сильмарилів була інакша. Ніж Анґріст тріснув, і шматочок леза, відлетівши, зачепив Морґотову щоку. Той застогнав і здригнувся і цілісіньке анґбандське військо ворухнулось уві сні.

Тоді Берена та Лутієн охопив жах, і вони втекли, необдумано та без машкари, але шлях їм перегородив Кархарот. Берен тицьнув Сильмарил перед вовчі очі, але Кархарот поглянув на священну Коштовність без остраху. Він роззявив пащу і вхопив Берена за руку, відкусивши її разом із Сильмарилем. Тоді всі його нутрощі наповнив болючий пломінь і вовк заметався перед Береном і Лутієн, а потім, завиваючи, помчав на Північ.

Непритомний Берен лежав перед небезпечною Брамою, і смерть приближалася до нього, бо ікла вовка були отруйні. Лутієн губами висмоктала трутизну й доклала всі рештки своєї сили, щоби зупинити кровотечу з потворної рани. А позаду неї, з глибин Анґбанда, вже накочувався гомін пробудженого страхітливого гніву. Прокинулося військо Морґота. Та перш ніж воно дісталося до Берена та Лутієн прилетіли Орли Манве і віднесли їх подалі від Танґородріму і опустили їх на кордонах Доріасу; і прибули вони саме до тієї улоговини, звідки Берен, крадькома й у відчаї, рушив у путь, покинувши сонну Лутієн.

Лутієн зцілила Берена. Кохання її повернуло його до життя, він підвівся, і їм довелося ще раз разом погуляти лісами. Та Берен не зміг надовго забути про свою обітницю та й не хотів довіку таїти Лутієн од Сінґола. Тож, через певний час, повернулися вони до чертогів її батька в Менеґроті. Там вони дізналися, що скажений вовк, якому пік нутрощі Сильмарил, налетів на царство Сінґола, тож Берен разом із королем вирушили на полювання. Надранок, вони повернулися разом з Сильмарилем, однак Берен і Гуан були тяжко поранені і невдовзі померли. Лутієн же знесилилася від горя і розпачу.

Смерть і післясмерть[]

На прохання Лутієн дух Берена затримався в чертогах Мандоса, не бажаючи покидати світ, поки Лутієн не прийде востаннє попрощатися з ним на туманних берегах Зовнішнього Моря, звідки померлі люди вирушають у путь, аби ніколи не повернутись. Дух Лутієн провалився в пітьму й відлинув, а тіло залишилося лежати, мовби раптово стята, ще не зів’яла квітка у траві. Ельфійка дісталася до чертогів Мандоса і стала навколішки перед ним і заспівала йому. Пісня, що її співала Лутієн перед Мандосом, була найпрекраснішою піснею, зітканою зі слів, і найскорботнішою піснею, яку будь-коли доводилося чути світові. І коли вона навколішки стояла перед Мандосом, сльози її котилися йому на ноги, неначе дощ на каміння; і Мандос розчулився, й ні до, ні після того він не почував такого зворушення.

Він прикликав Берена, і, як і передбачала Лутієн у час його смерті, вони знову зустрілися по той бік Західного Моря. Проте Мандос не мав влади над духами і не міг повернути Берена до життя. Тож він вирушив до Манве, Володаря Валарів. Тоді Манве запропонував Лутієн вибір: або вона сама піде у Валімар, аби до кінця світу мешкати там серед валарів, забувши всі жалі, яких зазнала за життя або ж вона може повернутись у Середзем’я, і взяти з собою Берена, і знову там оселитися, проте без упевненості в житті чи радості. Вона стане смертною і помре вдруге — так само, як і він.

І Лутієн обрала долю смертної. Вона зріклася Благословенного Краю та відкинула своє право на родинні зв’язки з його мешканцями. Долі Берена та Лутієн злились і їхні стежки спільно вилися поза рубежі світу. Берен та Лутієн повернулися до північних земель Середзем’я, де певний час жили разом як звичайні чоловік та жінка; і вони знову набули в Доріаті подоб смертних. Лутієн прийшла в Менеґрот, і зцілила Сінґола від зими дотиком своєї руки. Меліан зазирнула їй у вічі, прочитала там її судьбу і відвернулася; вона-бо зрозуміла, що навіть поза краєм світу не поєднатися їм уже, і зроду-віку не було важчого горя втрати, ніж горе маї Меліан, якого вона зазнала тієї години. Потому Берен і Лутієн удвох вирушили в путь, не боячись ні спраги, ані голоду; вони перейшли Ріку Ґеліон, і потрапили в Оссіріанд, і мешкали там на Тол-Ґалені — зеленому острові — посеред Адуранту до тієї пори, поки вісті про них перестали надходити зовсім.

Остаточна смерть[]

Серед Дітей Ілуватара вважається, що Берен та Лутієн померли у 503 р. Першої епохи, оскільки саме того року Діор отримав у спадок Сильмарил і це було розцінено як знак смерті його батьків. Однак, насправді дата їхньої смерті невідома, оскільки "ніхто не бачив, як Берен чи Лутієн покинули цей світ, і не спостеріг, де нарешті спочили їхні тіла". Лутієн єдина з елдаліе тієї епохи, що померла насправді. Її вибір поєднав Два Роди; вона стала праматір’ю всіх, у кому текла кров ельдарів.

Етимологія[]

Лутієн — ім'я з синдарину, що в перекладі означає «Донька квітів». Перший елемент у назві - lúth ("цвіт, суцвіття"). Другим елементом є суфікс жіночого роду -ien ("донька").

У ранніх творах Luthien на доріатрині і Lhūthien мовою нольдорів означали "чарівниця", і походили від примітивно-квенського luktiēnē ("чарівниця"; від кореня luk "магія, захоплення").

Тінувіель (з первісної квенья tindōmiselde) означає "соловей", або, якщо більш буквально, "Донька Сутінків».

Образ, що надихнув[]

На створення Лутієн Толкіна надихнула його кохана дружина Едіт. Після її смерті письменник навіть попросив свого сина Крістофера додати напис "Лутієн" на її надгробок. У листі 131, до сина Крістофера, Толкін, говорячи про напис на надгробку для своєї дружини, писав: "...бо вона була (і знала, що була) моєю Лутієн". Крім того, письменник зазначив, що "їй була відома рання версія цієї легенди... а також поема, пізніше надрукована як пісня Араґорна".

Я ніколи не називав Едіт "Лутієн", але саме вона була прообразом історії, яка з часом стала головним паном "Сильмариліону". Вперше ідея цієї історії кохання зринула в моїй голові в Йоркширі, на невеликій лісовій галявині, що поросла болиголовом. У ті часи її волосся було вороним, її шкіра чиста, її очі яскравіші, ніж ви їх бачили, і вона вміла співати – і танцювати... І робила це залюбки... Однак історія наша пішла криво, і я залишився, і не можу благати перед невблаганним Мандосом.

Балада про Берена та Лутієн також має елементи багатьох народних казок: це і нездійснене завдання батька для залицяльника доньки, якого він не схвалює, і три спроби виконання цього завдання, коли саме третя виявляється успішною і перемога кохання над смертю.

Джерела[]

1.    Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Сильмариліон", Розділ Х. Про синдарів

2.   ↑ Перейти до:2,0 2,1 2,2 2,3 Дж. Р.Р. Толкін, Крістофер Толкін (ред.) "Сильмариліон", Розділ XIX. Про Берена і Люсіен

3.    https://www.deviantart.com/samo-art/art/Beren-and-Luthien-732723185

4.    https://www.deviantart.com/samo-art/art/Beren-and-Luthien-732723185

5.    https://www.deviantart.com/samo-art/art/Beren-and-Luthien-732723185

6.    J.R.R. Tolkien, "Words, Phrases and Passages in Various Tongues in The Lord of the Rings", in Parma Eldalamberon XVII (edited by Christopher Gilson), p. 15

7.    J.R.R. Tolkien, Christopher Tolkien (ed.), The Lost Road and Other Writings, Part Three: "The Etymologies", entry "LUK"

8.    J.R.R. Tolkien, Christopher Tolkien (ed.), The Lost Road and Other Writings, Part Three: "The Etymologies", entry "SEL-D"

Advertisement