Ельдакар (англ. Eldacar of Gondor), уроджений Вінітар'я — 21-й король Ґондору.
Життєпис[]
Вінітар'я народився у 1255 році Третьої епохи, в Рованіоні і був сином короля Валакара та Відумаві.
У TЕ 1260 році Валакара було прикликано до Ґондору і він повернувся на батьківщину разом із дружиною і сином.
Через те, що Вінітар'я був наполовину північанином, велика частина знаті в Ґондорі сприймала його досить холодно. Вони не бажали визнавати за свого володаря сина Відумаві, котрий хоч і звався тепер Ельдакаром, усе ж народився в чужій країні й замолоду іменувався мовою материного народу — Вінітар’я.[1]
Коли Ельдакар заступив на престолі свого батька Валакара у 1432 році Третьої епохи, в Ґондорі почалася війна, що увійшла в історію під назвою Родові Чвари.[2]
Однак Ельдакара було не так легко позбавити спадку. До рис видатного ґондорця він додав ще й хоробрість духу північан. Ельдакар був привабливим та звитяжним, й у ньому годі було помітити ознаки передчасного старіння. Тому, коли проти нього повстали союзники на чолі з нащадками королів, Ельдакар захищався до останнього. Зрештою, його оточили в Осґіліаті, й та облога тривала дуже довго, доки голод і невпинне зростання сил повстанців змусили його вийти, покинувши охоплене вогнем місто. Осґіліат було знищено, а палантир потонув.
Але все-таки Ельдакарові пощастило втекти від ворогів і дістатися до Півночі, до свого рідного народу в Рованіоні. Чимало людей пристало до нього: й північан, котрі служили Ґондору, і дунедайнів, котрі мешкали в північних частинах королівства. Адже багато його співвітчизників пройнялося до нього повагою, а ще більше ненавиділо узурпатора – Кастаміра, онука Калімехтара, молодшого брата Ромендакіла II. Не він єдиний був кревно близький до спадкоємців корони, проте саме він зібрав найбільше прихильників серед повстанців; і як Корабельний Капітан заручився підтримкою народу узбережжя та великих портів – Пеларґіра й Умбара.
Сівши на престол, Кастамір став зверхнім і скупим володарем. А ще дуже жорстоким. За його наказом, полоненого Орненділа, сина Ельдакара, скарали на смерть, а вбивства та руйнації, вчинені в місті за його схвалення, були значно страшнішими, ніж того вимагала воєнна потреба. У Мінас-Анорі й Ітілієні пам’ятали про це; відтак Кастаміра незлюбили ще сильніше, коли довідалися, що він не дбає про землю й опікується лише флотом, а до того ж має намір перенести королівський престол до Пеларґіра.[1]
Добігав десятий рік правління Кастаміра, коли Ельдакар, дочекавшись слушної пори, надійшов із півночі, ведучи за собою чималу армію та мешканців Каленардону, Анорієну й Ітілієну. У Лебенніні, поблизу Переправ через Еруї, відбулася запекла битва, під час якої було пролито багато найшляхетнішої крові Ґондору. Ельдакар у двобої вбив Кастаміра й так помстився за Орненділа; проте сини Кастаміра — врятувалися і разом із іншими родичами та багатьма моряками довго протримались у Пеларґірі.
Зібравши якнайбільшу військову силу, вони відпливли геть (адже Ельдакар не мав кораблів, аби перекрити їм путь до відступу морем) і облаштувалися в Умбарі. Там повстанці заснували прихисток для ворогів короля та незалежне від корони володіння. Упродовж багатьох людських поколінь Умбар перебував у стані війни з Ґондором, був загрозою для прибережних земель і морської торгівлі загалом.
Після повернення Ельдакара кров королівського дому й інших домів дунедайнів іще більше перемішалася з кров’ю звичайних людей. Чимало вельмож загинуло під час Родових Чварів, але Ельдакар виявляв прихильність до північан, бо завдяки їхній допомозі він відвоював корону: відтак лави ґондорців поповнили чисельні рованіонці.
Спершу це змішання не підтвердило побоювань і не пришвидшило занепад дунедайнів, однак той занепад невпинно тривав, як і раніше. Без сумніву, понад усе на цей процес мали вплив саме Середзем’я, а також повільне віддалення того часу, коли нуменорцям після повалення Зоряної Землі було вручено дари. Ельдакар дожив до двохсот тридцяти п’ятирічного віку, а королював п’ятдесят вісім літ, десять із яких пробув у вигнанні.[1]