Едорас (англ. Edoras) — столиця Рогану, де, зокрема, розташований Медусельд, Золоті Хороми володарів Марки.
Загальний опис[]
- "Зелені луги накочувалися на пагорби біля підніжжя гір і розтікались усе ще темними долинами, не торкнутими світанковим світлом, прокладаючи шлях у серце великих гір. Відразу перед мандрівниками найширша з цих долин розкрилася, мов довга затока серед пагорбів. У глибині виднівся гірський кряж із одним піком, а біля гирла долини височів, мов вартовий, самотній пагорб. Його підніжжя огинала срібляста нитка потоку, що починався з видолинку."
- –Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Дві вежі", Книга третя, VI. Король Золотого палацу
На пагорбі тому, у підніжжя Білих гір, і був розташований Едорас. Пагорб був оточений ровом, могутнім валом і частоколом. За укріпленнями знаходилися дахи будинків, а посередині, на зеленій терасі, височив великий Золотий Палац, Медусельд і здавалося, що дах його перекритий золотом – таке сяйво розливалося навкруги.[1]
Едорас був найбільшим населеним пунктом Рогану. Численні захисники міста становили значну військову силу, але саме місто не мало оборонного значення. Дерев'яні частоколи не забезпечували достатнього захисту від загарбників, тому під час військових конфліктів рогірими переселялися до Гельмового Яру, що розташовувався на відстані кількох днів шляху від Едорасу.
Історія[]
Точна дата заснування Едорасу невідома. Це місто стало другою столицею Рогану, першою був Альдбурґ. Після того, як Бреґо, син Еорла переніс столицю до Едорасу, Альдбурґ перейшов у володіння до його третього сина, Еофора, від якого походив Еомунд, батько Еомера.
У 2758 році Третьої епохи Едорас захопив смурноземець Вульф, син Фреки. Він узурпував трон у Медусельді і деякий час правив Роганом. Однак настала Довга Зима, і Роган майже на п’ять місяців укрили сніги (листопад-березень ТЕ 2758-2759 рр.). І смурноземці, і рогірими вельми потерпали від лютої холоднечі та від нестачі їжі, адже все це тривало довше, ніж зазвичай. Коли, нарешті, настала весна, небіж короля Гельма, Фреалаф, вийшов зі Смурного Капища, куди перед цим втекло багато рогіримів, і з невеликим загоном відчайдухів зненацька захопив у Медусельді Вульфа й убив його. Сталося це навесні 2759-го року Третьої Епохи.
19-го вересня ТЕ 3018 року, вперше за довгий час, в Едорасі з'явився чарівник Ґандальф, що прийшов у подобі жебрака, однак вартові не пустили його до столиці Рогану.[2]
Приблизно через півроку, другого березня 3019-го, Ґандальф знову з'являється в Едорасі, цього разу у своїй подобі і разом із Араґорном, Леґоласом та Ґімлі. Він зцілює Теодена, який проганяє Ґріму Змієязикого. Після цього рогірими рушили на захід, аби виступити проти Сарумана.[3]
Сьомого серпня 3019 року до Едораса прибув поховальний ескорт Короля Теодена, а десятого серпня відбулися похорони.[3]
- "Золоті Хороми були прикрашені чудовими гобеленами й осяяні світлом, і там відбувся найпишніший бенкет із часу їхньої побудови. А через три дні люди Марки приготувалися до поховання Теодена. Його поклали в камінний склеп разом зі зброєю та багатьма іншими чудовими речами, якими він володів, а згори насипали великий курган, укритий дерном, і травами, і білим цвітом вікоспомину. І тепер на східному боці Курганного поля було вже вісім могильників."
- –Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Повернення короля", Книга шоста, VI. Велике прощання
Ходили чутки, що ніби у 1484 році за Літочисленням Ширу, пан Меріадок дістався до Едораса та перебував там поруч із Королем Еомером, доки той помер восени.[4]
Етимологія[]
Назва Едорас з рогіримської перекладається як "двори".[5]
Джерела[]
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Дві вежі", Книга третя, VI. Король Золотого палацу
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток B. Літопис (Хронологія Західних земель), Великі роки, 3018 рік
- ↑ 3,0 3,1 Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток B. Літопис (Хронологія Західних земель), Великі роки, 3019 рік
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток B. Літопис (Хронологія Західних земель), Пізніші події, які стосуються членів Братства Персня, Л.Ш.
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток FІІ. Про переклад