Вікі з «Володаря перснів»
Advertisement
Вікі з «Володаря перснів»


"Еарнур був схожий на батька своєю звитягою, а от мудрістю – ні. Він мав міцне тіло та запальний дух, але не бажав одружуватися, бо насолоду черпав лиш у битвах та у вправлянні зі зброєю."
Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, Королівства у вигнанні. Ґондор і Спадкоємці Анаріона

Еарнур (англ. Eärnur) — тридцять третій і останній Король Ґондору.

Життєпис[]

Еарнур народився у 1928 році Третьої епохи і був сином короля Еарніла II.

На момент Трагедії під Моранноном у 1944 році Третьої епохи, Еарнуру було всього 16 років, тож, найімовірніше, він не брав участь у битві проти навали Візників, адже був ще замалим.

Участь у війні проти Анґмару[]

Восени 1973 року, до Ґондору прибули гінці з повідомленням, що Артедайн перебуває в жорстокій скруті й що Король-Відьмак готується завдати йому вирішального удару. Тоді батько Еарнура якнайшвидше вирядив його на Північ, разом з флотиліями і такою кількістю воїнів, яку лише міг послати без шкоди для Південного Королівства. Та Еарнур запізнився. На момент його прибуття у Ліндон, Арведуї вже загинув, і Король-Відьмак завоював Артедайн.[1]

Коли Еарнур прибув до Сірих Гаваней, радість і подив людей та ельфів не мали меж. Кораблі королівського сина були такі величезні і їх було так багато, що для них не знайшлося місця в порту, бо і в Гарлонді, й у Форлонді яблуку ніде було впасти. З тих суден зійшла забезпечена спорядженням і провізією могутня армія, гідна воєн великих королів. Принаймні так здавалося людям Півночі, хоча до них прибула тільки невелика частина цілої військової потуги Ґондору. А найбільше захоплення викликали коні, чимало яких походило з Долин Андуїну, їхні рославі та гарні вершники і горді принци Рованіону.

Відтак Кірдан скликав до себе з Ліндону й Арнору всіх, хто лише міг прийти, й після ретельних приготувань його військо перетнуло Люн і, карбуючи крок, рушило на Північ – мірятися силою з анґмарським Королем-Відьмаком. На ту пору він, як було мовлено, мешкав у Форності, заселивши його лихим народом, який захопив дім і правління королів. Через свою погорду Відьмак не очікував, поки вороги нападуть на твердиню, а вийшов їм назустріч, задумавши скинути їх – як і безліч інших до того – у води Люну.[1]

Воїнство Заходу зітнулося з ворожими силами, спустившись із Пагорбів Вечірніх Сутінків, і затята їхня битва відбулася на рівнині між Ненуялом та Північними Схилами. Війська Анґмару вже й так почали здаватись і відступали в напрямку до Форноста, коли, об’їхавши пагорби, на них із півночі налетіла основна кавалерія Заходу та завдала нищівного удару їхнім лавам. Тоді Король-Відьмак, зібравши серед безладу залишки своїх армій, утік на північ, прагнучи дістатися до власних земель в Анґмарі. Та він не встиг заховатись у Карн-Думі, бо його перехопили вершники Ґондору на чолі з Еарнуром. А в той самий час із Рівендолу виступило військо під проводом ельфійського володаря Ґлорфіндела. Так Анґмар було знищено остаточно, й на захід од Гір не залишилось ані людини, ні орка з того королівства.

Натомість, розповідають, що, коли вони всі вже загинули, зненацька верхи на чорному коні з’явився сам Король-Відьмак, одягнений у чорні шати й маску. Глибина ненависті підказала Відьмакові, котрий з-посеред недругів – Капітан Ґондору, й він із жахливим кличем помчав просто на нього. Еарнур витримав би удар, але його кінь, злякавшись шаленого нападу, метнувся вбік і відніс його далеко-далеко, перш ніж він зумів упоратися з твариною.

Король-Відьмак засміявся, і кожен, хто чув той сміх, повік його не забуде. Але тоді на білому коні виїхав уперед Ґлорфіндел, і Король-Відьмак кинувся навтьоки і шугнув у морок. На поле бою спустилася ніч, він зник, і ніхто не побачив куди. Відтак над’їхав Еарнур, але, вглядаючись у дедалі густішу пітьму, Ґлорфіндел вмовив Капітана Ґондору не переслідувати Відьмака та передрік, що кінець його ще далеко, і не від руки мужа судилося йому загинути.

Слова ці запам’ятали, втім Еарнур гнівався, прагнучи помститися за своє приниження. Так перестало існувати лихе королівство Анґмар, і відтоді Еарнура, Капітана Ґондору, безмірно зненавидів Король-Відьмак.

Втрата Мінас-Ітіла[]

Ні Король Еарніл II, ні його син Еарнур не відали про те, що Король-Відьмак з Анґмару був Володарем Назґулів. У ТЕ 1980 року він повернувся до Мордору та зібрав навколо себе інших Назґулів.[2] У 2000 році вони очолили мордорську армію і, вийшовши через Прохід Кіріт-Унґол, взяли в облогу Мінас-Ітіл. Еарніл II та армія Ґондору не змогли зняти облогу, і у 2002 році війська Мордору захопили місто-фортецю, а разом з ним і палантир, що був у ній розташований.[3] Мінас-Ітіл отримав нову назву і перетворився на Мінас-Морґул. Немало мешканців Ітілієну полишило його в ту пору.[4]

Останній Король Ґондору[]

Еарнура коронували у 2043 роціТретьої епохи після смерті Короля Еарніла II.

"Еарнур був схожий на батька своєю звитягою, а от мудрістю – ні. Він мав міцне тіло та запальний дух, але не бажав одружуватися, бо насолоду черпав лиш у битвах та у вправлянні зі зброєю. Еарнур був такий відважний, що ніхто не міг протистояти йому в отих його улюблених збройних змаганнях, але поводився він радше як переможець, а не як капітан чи король, хоч і зберіг тілесну силу та майстерність до більш похилого віку, ніж було звично в ту пору."
Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, Королівства у вигнанні. Ґондор і Спадкоємці Анаріона

Одразу після коронації, Король Мінас-Морґула викликав Еарнура на двобій, дражнячи тим, що той не насмілився зітнутися з ним під час битви на Півночі. Проте цього разу Намісник Короля Марділ зумів стримати гнів Еарнура. Мінас-Анор, ставши з часів Короля Телемнара основним містом королівства та резиденцією королів, набув тоді нової назви – Мінас-Тіріт: місто, що недремно стоїть на варті супроти зла Морґула.

Рівно через сім років, Володар Мінас-Морґула повторив свій виклик, під’юджуючи короля тим, що до боязкого юнацького серця він тепер додав іще і слабкість похилого віку.

Тепер уже Марділові не вдалося погамувати Еарнура: Король у супроводі кількох лицарів під’їхав до брами Мінас-Морґула. Про жодного з тих сміливців потому вже ніхто нічого не чув. У Ґондорі вважали, що зрадливий ворог заманив короля в пастку та що той помер у муках у Мінас-Морґулі. Але тому, що ніхто не міг достеменно засвідчити його смерть, Марділ Удатний, Намісник, багато років правив Ґондором від його імені.

Перш ніж прийняти виклик Короля-Відьмака, Еарнур зняв із свого чола корону Ґондору і, спустившись в Оселі Мертвих, поклав вінець на коліна тіла свого батька Еарніла. Вінець Королів Ґондору залишався там протягом наступних століть аж до Війни за Перстень, доки не ліг на чоло Короля Елессара.

Наслідки для Ґондору[]

Король Еарнур відправився до Мінас-Морґулу не залишивши по собі жодного спадкоємця. Після його зникнення достойного претендента на престол Ґондора просто не залишилося. Чимало королівських нащадків династії Анаріона загинули під час Родових Чвар. Відтоді королі стали заздрісними та обережними у ставленні до найближчих родичів. Часто ті, на кого падала підозра, тікали до Умбара і приставали до повстанців; іще інші зрікалися своїх родів і брали за дружин жінок, які не мали і краплі нуменорської крові.

Величезний удар по династії Анаріона нанесла і Велика Чума, що лютувала у Середзем'ї в 1636 році Третьої епохи. Тоді від епідемії загинув Король Телемнар разом із своїми синами, які також не залишили по собі спадкоємців.

Останньою ж краплею була Трагедія під Моранноном, в якій загинув Король Ондогер разом із своїми синами Артаміром та Фараміром.

Ці події призвели до того, що настав день, коли не виявилося жодного чистокровного претендента на корону чи бодай такого, чиї права на неї ні в кого не викликали би застережень. Усіх лякав спомин про Родові Чвари, всі розуміли, що коли щось подібне трапиться знову, Ґондор загине.

Відтак збігали роки, Ґондором правили Намісники-Правителі, а Еленділова корона покоїлась у руках Короля Еарніла II в Оселях Мертвих – там, де її залишив Еарнур.

Етимологія[]

Ім'я Еарнур походить з мови квенья і є скороченою формою імені Еарендур.[5]

Джерела[]

  1. 1,0 1,1 Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, Королівства у вигнанні. Ґондор і Спадкоємці Анаріона, абзац про Еарніла
  2. Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Повернення короля", Додаток В. Третя Епоха, 1980 рік
  3. Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Повернення короля", Додаток В. Третя Епоха, 2002 рік
  4. Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів", Додаток A. Хроніки королів і правителів, Королівства у вигнанні. Ґондор і Спадкоємці Анаріона, абзац про повернення Назґулів
  5. J.R.R. Tolkien, "Words, Phrases and Passages in Various Tongues in The Lord of the Rings: Eldarin Roots and Stems", in Parma Eldalamberon XVII (edited by Christopher Gilson), p. 88 and p. 152
Advertisement