- "У норі попід землею жив собі гобіт. Ні, не в бридкій брудній вологій норі, де звідусіль стирчать хвости хробаків і смердить тванню, але й не в сухій і порожній піщаній норі, де ні на що присісти й нічого з’їсти: то була гобітська нора, а отже, – з усіми вигодами."
- –Дж. Р.Р. Толкін, "Гобіт, або Туди і Звідти"
Гобіти (англ. Hobbits) — один із вигаданих народів, що мешкав у Середзем'ї в легендаріумі Дж. Р. Р. Толкіна. Є одними з центральних персонажів у циклі романів "Володар перснів", а також у повісті-казці "Гобіт, або Туди і Звідти".
Загальний опис[]
Вважається, що гобіти одного походження з людьми, однак немає докладних даних, щоб з'ясувати рівень їх спорідненості. Дж. Р.Р. Толкін у пролозі до книги "Володар перснів: Братство персня" пише:
"Незважаючи на те, що нині гобіти нас уникають, легко зрозуміти, що вони одного з нами походження, значно ближчі до нас, ніж ельфи або навіть ґноми. Колись вони розмовляли нашою мовою та мали такі ж самі вподобання, як ми. Проте, яка то була спорідненість, докладно з’ясувати тепер уже неможливо." — Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Братство персня", Пролог[1]
Гобіти були зростом від двох до чотирьох футів. Чоловіки, зазвичай, були трохи вищими за жінок (приблизно 3 фути 6 дюймів для чоловіків і 3 фути для жінок, що 106,6 см та 91,4 см відповідно). У них були короткі ноги, злегка загострені вуха і волохаті ноги зі шкірястою підошвою, через що більшість гобітів ніколи не носили взуття. Якщо порівнювати їх з ґномами, то вони трохи нижчі та менш кремезні.
На початку своєї історії гобіти поділялися на три види, кожен з яких мав свої відмінності:
- Хутроноги (англ. Harfoots) — були більш смаглявими за інших гобітів, селилися на пагорбах і схилах гір. З давніх-давен спілкувались з ґномами. Автор називає їх найтиповішими з гобітів.
- Стури або Вперти (англ. Stoors) — були присадкуватіші, більш широкоплечі, селилися в рівнинах і долинах річок. Менше за інших гобітів цуралися людей. Пізніше інших гобітських племен вирушили в дорогу на захід, довго мешкали в Трикутнику, після ангмарських воєн близько 1300 р. почасти переселилися західніше, почасти повернулися в Рованіон і оселилися на берегах Андуїну. Стурами були Смеаґол-Ґолум і Деаґол, багато стурівської крові в жителях східного Ширу, зокрема в роду Брендіцапів.
- Блідошкіри (англ. Fallohides) — мали світлішу шкіру й волосся, коли порівняти з іншими, були стрункіші та вищі на зріст, селилися переважно в лісах. Частіше дружили з ельфами. Були найменш численним з родів.
Тривалість життя гобітів була дещо довшою, ніж людей ненуменорського походження, в середньому від 96 до 102 років. Час, коли молодий гобіт "досягав повноліття", становив 35-45 років.[2] Двома найстарішими гобітами (за винятком Ґолума) були Старий Тук (вік якого досяг 130 років) і Більбо Торбин (131 рік).
За своєю природою гобіти були добрими та лепськими. Жорстокість, мстивість та злоба їм геть не притаманні. Вони ніколи не були войовничими, ніколи не билися між собою і не полювали заради розваги.[3] Наприкінці Третьої епохи ширські гобіти розцінювали зброю як непотрібні дрібнички. Однак вони володіли всіма видами інструментів. Крім того, вправно користувалися луками, а також добре жбурлялися камінням, використовуючи його проти звірів-порушників.
Протягом усієї своєї історії гобіти виявляли неперевершену майстерність, мужність, а також витривалість і стійкість у часи небезпеки. Під час своїх мандрівок гобіти демонстрували вміння з легкістю пристосовуватися до навколишнього середовища, а також швидко переймали звичаї та мови народів, з якими вони контактували.
"Гобіти полюбляють мир та спокій, а ще добре оброблену землю, і нема для них нічого приємнішого за впорядковану й доглянуту сільську місцевість. Ніколи не цікавили їх машини, складніші за ковальський міх, водяний млин або ткацький верстат, хоч узагалі вони досить вправні ремісники. Навіть у прадавні часи вони почувалися ніяково перед «Великим людом», або «здоровилами», як вони звуть людей, а нині зустрітися з ними й зовсім непроста річ. Вони схильні до огрядності, не люблять зайвого клопоту, але мають чутливий слух, гострий зір та вміють рухатися швидко й спритно". - Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Братство персня", Пролог[1]
Напевно, більш за все гобіти любили пити ель у корчмах, їсти смачну їжу, принаймні, шість разів на день, та курити люльку.
Однак, не дивлячись на таку, здавалося б, "м'якотілість", гобіти проявили свій справжній потенціал та силу духу у важкі часи. Ґандальф захоплювався їхньою мужністю та відданістю, завдяки чому найвидатніші з гобітів вижили і успішно впоралися зі своїми місіями. Ще одним прикладом витривалості та стійкості гобітів був Ґолум, який, незважаючи на те, що протягом багатьох років беріг при собі Єдиний перстень, не перетворився на Привида під дією його злої сили (на відміну від Дев’яти владик із числа людей). Дивовижні риси гобітів також були перевірені та доведені під час подорожі до Еребору і, особливо, в ході Війни персня.
Одяг[]
"Одягались вони яскраво, віддаючи перевагу жовтому й зеленому кольорам, але взуття майже не носили, бо мають від природи товсті підошви, а ноги вкриті кучерявою вовною, найчастіше брунатного відтінку."[1]
Спадкоємність та клани[]
Гобіти були універсально моногамними та "патріархальними" (прізвища походили по чоловічій лінії), і, зазвичай, титульним главою родини був найстарший чоловік, однак його дружина мала рівний, але окремий статус. У великих старовинних родинах (таких як Туки) головою того, що ми називаємо кланом, був найстарший чоловік із найбільш прамої лінії походження. Якщо голова клану помирав першим, його титул переходив до його дружини і, лише після її смерті, до їхнього сина.
Звичай у "молодих" кланах полягав у тому, що, коли голова не мав спадкоємця чоловічої статі, головування переходило до старшого сина доньки. У таких випадках спадкоємець брав прізвище сім’ї своєї матері, зберігаючи прізвище батька на другому місці; так було з Ото Саквіль-Торбином, який став головою клану Саквілів через свою матір Камелію.[4]
Звичай дарувати подарунки[]
Габіти мали звичай обмінюватися подарунками, використовуючи це як форму «оплати» за послуги, а також як подяку за дружбу. Так, згідно з цим давнім звичаєм, немовля гобіта, незабаром після народження та оголошення його імені, отримувало подарунок від голови сім'ї на знак прийняття його в родину (у рідкісних випадках усиновлення, батьки дарували подарунки своїй новій дитині). На свій третій день народження діти також дарували своїм батькам подарунки. Як правило, щось, що було знайдено особисто або виготовлено власноруч.
Звісно, що з такими традиціями подарунки на день народження носили ледь не ритуальний характер.
Походження[]
Гобітів вважали людьми. Принаймні, майже всі вчені погоджуються, що люди були тісно пов’язані з гобітами, набагато більш тісно, ніж люди з ельфами чи ґномами. Тому вважається, що гобіти належать до Молодших дітей Ілуватара і були результатом того самого акту творення, що й люди. Це означало б, що гобіти мали Дар людей, щоб повністю пройти за межі Арди.
Вважається, що гобіти відгалузилися від людей як раса в Стародавні часи, однак вони взагалі не фігурують у хроніках ельфів.[1] Їхнє точне походження невідоме, але на початку свого існування вони могли бути примітивними та «дикими».[5] Очевидно, вони існували і вижили в Середзем’ї протягом тисячоліть, будучи далекими від важливості та знань сильніших рас; гобіти увійшли в записи не раніше ранньої Третьої Епохи, коли вони жили в Долинах Андуїну в Дикому краї, між Морок-лісом і Імлистими горами. З плином тисячоліть гобіти втратили генеалогічні дані щодо того, як саме вони пов’язані з рештою людства.
Історія[]
Як вже зазначалося раніше, спершу гобіти перебували в долині річки Андуїн, де жили поруч із жителями півночі. Десь на початку Третьої епохи вони почали відчувати неспокій через зростаючу кількість прибульців зі Сходу, які проходили Зеленим лісом і переслідували жителів півночі. Крім того, гобіти, безсумнівно, відчули повернення тіней у Дол-Ґулдурі.[5] Тож, схоже, що трохи згодом гобіти наважилися на важку мандрівку - перетнути Імлисті гори. Однак, деякі представники виду, а саме Стури повернулися, і власне від цих гобітів, через багато-багато років пішов Ґолум.
В своїй довгій подорожі на захід, гобіти йшли різними шляхами. Врешті-решт вони прийшли на землі між річкою Берендуїн (яку вони перейменували на Брендівін) і Далекими Пагорбами. По дорозі вони заснували багато невеличких поселень (більшість із них зникли та були забуті), а поділ між родами гобітів почав поступово стиратися. Лише Брі та кілька навколишніх сіл проіснували до кінця Третьої епохи.
"У 1601-му році Третьої епохи було занотовано, що брати Марко та Бланко з роду Блідошкірих залишили Бригору й, одержавши дозвіл від государя у Форності, з великим загоном гобітів переправилися через Брунатну ріку, або Берендуїн. Вони перейшли кам’яний міст, що його збудовано, коли Північне королівство було ще могутнім, та поосідали на землях за рікою аж до Далеких Пагорбів".[1]
Землю, на якій вони оселилися назвали Широм.
Вперше в історії гобіти стали відомими широкому загалу під час подорожі до Підгірного королівства в Ереборі (Більбо Торбин був першим відомим гобітом), а пізніше під час Війни персня. У пізніші віки гобітів стало менше і хоча вони все ще залишаються на північному заході Старого Світу, їх рідко бачать; вони з жахом уникають Великого Народу, використовуючи своє мистецтво зникати.[1]
Відомі гобіти[]
- Більбо Торбин
- Фродо Торбин
- Семвайз Грунич
- Меріадок "Меррі" Брендіцап
- Переґрін "Піппін" Тук
- Старий Тук
- Смеаґол (Ґолум)
- Деаґол
Цікаві факти[]
«Hobbit» є торговою маркою, що належить Middle-earth Enterprises, оскільки деякі імена, місця та артефакти, включені до «Гобіта» та «Володаря перснів» Дж. Р.Р. Толкіна. З цієї причини гра "Dungeons and Dragons" та інше фентезі, зазвичай, називають гобітів і гобітоподібні раси Halflings.
Homo floresiensis, можливий вид роду Homo (отже, пов’язаний з людьми), відкритий у 2004 році, був неофіційно прозваний "гобітом" через його невеликі розміри.[6]
Шанувальники помітили, що на зображеннях та в адаптаціях, таких як "Володар перснів" (серія фільмів), гобіти зображені з надзвичайно великими ногами, імовірно, на цю концепцію вплинуло широко поширене мистецтво братів Гільдебрандт. Однак сам Толкін ніколи не згадував, що великі стопи були загальною рисою гобітів.[7]
Джерела[]
- ↑ 1,0 1,1 1,2 1,3 1,4 1,5 Дж.Р.Р. Толкін, Володар кілець, «Пролог», «Гобіти»
- ↑ http://lotrproject.com/statistics/#lifeexpectancy
- ↑ https://tolkiengateway.net/wiki/The_Peoples_of_Middle-earth
- ↑ Дж. Р.Р. Толкін; Крістофер Толкін (ред.), Листи Дж. Р.Р. Толкіна, лист 214 (без дати, написаний наприкінці 1958 або на початку 1959).
- ↑ 5,0 5,1 J.R.R. Tolkien, Christopher Tolkien (ed.), The Peoples of Middle-earth, "X. Of Dwarves and Men", "The Atani and their Languages"
- ↑ https://en.wikipedia.org/wiki/Homo_floresiensis
- ↑ http://newboards.theonering.net/forum/gforum/perl/gforum.cgi?do=post_view_printable;post=365823;guest=38267446