Ітілієн

Ітілієн
Ітілієн в роботі Love--or--death
Основна інформація
Інші назви	Арнен
Тип	Регіон, феод Ґондору
Місцина	Між р. Андуїн на заході та Похмурими горами на сході
Регіони	Північний Ітілієн та Південний Ітілієн
Географічні особливості
Річки та озера	Андуїн, Морґулдуїн
Гірські хребти та вершини	Похмурі гори, Емин-Муїл
Населення та історія
Найбільші міста	Осґіліат, Емин-Арнен, Геннет-Аннун, Мінас-Морґул та інші

"Мандрівників оточували невеликі переліски смолистих смерек, кедрів і кипарисів та інших, невідомих у Ширі дерев, а поміж ними - широкі галявини; і всюди - безліч ароматних трав і кущів... Весна вже взялася до діла: кільчики папороті пробилися крізь мох і старе листя, модрини пустили зелені пагінці, у траві розпускалися маленькі квітки, співали птахи. Ітілієн, сад Ґондору, хоч нині й покинутий, усе ще зберігав недбалу дріадну принадність."

–Дж. Р.Р. Толкін, "Володар перснів: Дві вежі", Книга четверта, IV. Про зілля і тушковану кролятину

Ітілієн (англ. Ithilien) — регіон і феодальне володіння Ґондору.

Географія

Ітілієн був регіоном Ґондору протягом більшої частини історії Південного Королівства. Ймовірно, кордонами області були Мокрінь на півночі, пасмо Ефель-Дуат на сході, річка Порос на півдні та річка Андуїн на заході. Регіон розділявся на Північний та Південний Ітілієн, межа між якими проходила, ймовірно, по річці Морґулдуїн або по дорозі від Осґіліата до Мінас-Морґулу. Емин-Арнен був розташований у Південному Ітілієні.

Ітілієн був достатньо захищений з точку зору природних утворень. Це був прекрасний край лісистих пагорбів і бистрих потоків. На півдні та заході він був відкритий до теплих низин Андуїну, зі сходу — прихищений Ефель-Дуатом, однак не затінений горами, з півночі — стіною Емин-Муїлу, а з далекого Моря долітали до нього вологі південні вітри. В Ітілієні, що також називали Садом Ґондору росло багато високих дерев, посаджених давним-давно. В гаях і перелісках росли тамариски та колючі терпентини, лаври й оливи, ялівець і мирта; дерев'янисті стебельця чебрецю щільним килимом огортали скелі; блакитними, рожевими та блідо-зеленими квітками цвіла шавлія; а ще — майоран, і молоденький кмин, і багато запашних трав.

Гроти і скелі були всіяні зірочками ломикаменю й очитку. Навесні, під час подорожі Ітілієном Фродо, Сема та Ґолума, у заростях ліщини вже прокинулися примула й анемона; нарциси та конвалії кивали напіврозпуклими голівками у траві, темно-зеленій траві понад озерцями, де у прохолодних заглибинах зупинялася вода гірських потоків на шляху до Андуїну. Крім того, в Ітілієні рясно цвів чистотіл, а великі латки землі були всіяні лісовими гіацинтами.

Лебетрон та кулумальда також рясно росли саме поблизу Кормалленської Луки, що в Північному Ітілієні.

Історичні події

Ранні роки

Історики в Ґондорі вважали, що в Першу Епоху друедайни досягли Ітілієну і першими перетнули Андуїн (ймовірно, біля Кайр-Андроса).

Старі записи, збережені в Ґондорі, свідчать про те, що назва Арнен, в часи Другої епохи, використовувалася для більшої частини області. Коли Еленділ та його сини заснували Королівства у Вигнанні, Ітілієн отримав свою назву на честь старшого сина Ісільдура.

І дійсно, Ітілієн був "територією" Ісільдура, і над регіоном панувала влада Мінас-Ітіла, який був побудований як фортеця, що стояла на шляху з Мордору і мала "наглядати" за Землями Тіні. Власне, саме в Мінас-Ітілі й був розташований будинок Ісільдура і він жив там зі своєю сім'єю. У 3429 році Другої епохи, Саурон ненадовго захопив Мінас-Ітіл, однак після поразки у Війні Останнього Союзу був змушений відступити і кинути фортецю.

Після Війни Останнього Союзу в Ітілієні було побудовано ще одну фортецю, Кіріт-Унґол. Вона мала слугувати східним форпостом оборони Ітілієну.

Загалом у часи Другої епохи та на початку Третьої, коли Південне Королівство було сповнене сил, а Мордор залишався безлюдним, Ітілієн був прекрасним краєм, що процвітав.

Інтервенції східнян та гарадримів

У 490-му році Третьої епохи, за часів правління Короля Остогера, дикуни зі Сходу вперше напали на Ґондор, ймовірно вдершись саме у Північний Ітілієн. У 500-му році син короля Тарозір завдав їм нищівної поразки і, на честь цієї перемоги, прибрав собі ім'я Ромендакіл – "Переможець Сходу".

Вежа Кіріт-Унґол також захищала Ітілієн від нападів слуг Саурона і не дозволяла їм повернутися до Мордору, охороняючи високий перевал через Ефель-Дуат. У фортеці дислокувалися війська Ґондору аж до 1636 року, доки Велика Чума не спустошила землі Південного Королівства і не вбила безліч людей та тварин. Під час епідемії чимало людей втекли з Осґіліату до західних долин або лісів Ітілієну.

Після катастрофічної Битви на рівнинах у 1856 році Третьої епохи, території на північ від Ітілієну та на схід від річки Андуїн, що до того належали Ґондору, були кинуті королівством.

У ТЕ 1899 році Маргвіні попередив короля Калімехтара про те, що Примарні Вершники мають на меті здійснити черговий набіг на землі Каленардона через Вигини. На той час землі Рованіону, батьківщина Маргвіні та еотеоду, знаходилися під ярмом східнян впродовж 43 років, доки та частина північан, що залишалися в рабстві не наважилася на повстання. В цей же час, король Калімехтар, син Нармакіла II, вирішив відплатити Візникам за поразку в Битві на рівнинах та помститися за батька.

При першій нагоді Калімехтар вивів війська з Ітілієна, подбавши про те, щоб ворогам стало відомо про його наближення. Примарні Вершники прийшли з усіма силами, які в них були і Калімехтар відступив, заманюючи їх подалі від їхніх поселень. Зрештою на рівнині Даґорлад вибухнула битва, і довгий час її результат був незрозумілим. Однак приспіли Вершники Маргвіні і завдали східнянам удару з тилу. Візників було розгромлено.

У ТЕ 1944 році, візники уклали союз із гарадримами, і Ґондор атакували одразу з двох сторін. Колісничники вдерлися в Ітілієн з півночі, армії гарадримів перетнули Порос і атакували Південний Ітілієн. Капітан Еарніл, який очолював Південну армію Ґондору, переміг гарадримів, а потім повернув на північ, захопив візників зненацька та відтіснив багатьох із них у Мертві Болота, де чимало з них згинули.

Занепад регіону

Коли у 2002 році Третьої епохи Мінас-Ітіл був захоплений Назґулами, фортецю було перейменовано на Мінас-Морґул. Більшість людей, які досі жили на просторах Ітілієну, покинули його.

Впродовж Сторожкого Миру, володарі Морґулу таємно розводили там урук-гаїв, а в ТЕ 2475 році ці істоти напали на Ітілієн, захопили його, а потім і Осґіліат. Боромір переміг військо Морґула та повернув собі Ітілієн. Однак з того часу в зруйнованому місті люди більше не жили.

З того часу, Амон-Дін використовувався як укріплений форпост в Анорієні і звідти велося спостереження за переходом до Північного Ітілієну з Даґорлада та за будь-якими спробами ворогів перетнути Андуїн біля Кайр-Андроса.

За часів правління Туріна II землі Ітілієну полонили мордорські орки, і більшість людей бігли на захід через Андуїн; в регіоні залишилися лише найвитриваліші та найсміливіші, або просто дурні.

У ТЕ 2885 році, Ітілієн був захоплений великою армією гарадримів, які окупували Південний Ґондор. За допомогою короля Рогану, Фольквайна, правлячий Намісник Ґондору Турін II здобув перемогу на переправах через Порос. В результаті битви старші сини Фольквайна, Фастред і Фолькред загинули. Якщо в Ітілієні ще й лишалися люди, то більшість втекли через Андуїн, щоб уникнути подальших нападів уруків з Мордору. В той же час, Турін II тримав там розвідників, які діяли з потаємних притулків, таких як Геннет-Аннун. Саурон повернувся до Мордору в ТЕ 2951 р., і останні жителі Ітілієну, що залишилися, втекли через Андуїн, коли вибухнула гора Ородруїн.

У ТЕ 2954 році, люди Ґондору побудували Раммас-Ехор, зовнішній мур, який вони, доклавши багато зусиль, звели після того, як Ітілієн поглинула тінь Ворога, ймовірно, за часів правлячого Намісника Ектеліона II. Мур тягнувся більш як на шість миль од підніжжя гір і ще стільки само у зворотному напрямку, обступаючи колом Пелленорські поля.

Фродо і Сем в Ітілієні

Нащадки людей, для пращурів яких Ітілієн був колись батьківщиною, складали основний корпус Слідопитів Ітілієну.

Війна Персня

Під час Війни за Перстень, на початку березня ТЕ 3019 р. Фарамір, син правлячого намісника Денетора II, очолював Слідопитів Ітілієну, щоб влаштувати засідку на гарадримів, які проходили через Ітілієн. Там він зустрівся з Фродо та Семом і спершу прийняв їх за шпигунів Саурона та потім з'ясував ким вони були насправді і відпустив.

Фродо і Сем продовжили свій шлях через Ітілієн до перевалу Кіріт-Унґол, а далі до Мордору.

Коли Армія Заходу рушила до Мораннону, їхні розвідники, люди з Геннет-Аннун під орудою Маблунґа, виявили засідку орків і східнян, які причаїлися в Ітілієні на тому ж самому місці, де перед цим був розташований загін Фараміра, який, раніше влаштовував засідку на людей з Гараду. Капітанів Заходу було вчасно поперджено, тож ворог сам потрапив у засідку. Кіннотники об’їхали їх далеко зі заходу й, ударивши з флангу та з тилу, розбили загони супротивника, а їхні залишки відігнали на схід до пагорбів.

Четверта епоха

Після падіння Саурона та коронації Араґорна, Фараміру було збережено титул Намісника. Крім того, король Елессар оголосив Ітілієн вотчиною Фараміра і наказав йому оселитися на пагорбах Емин-Арнену – так, аби видно було Місто. Мінас-Морґул було зруйновано і відтоді жодна жива душа там не селилася.

Фарамір одружився з Еовін після похорону короля Теодена. Як наглядач Ґондору в його головному східному форпості, Принц Ітілієнський отримав обов'язок відновити втрачені території та очистити їх від залишків орків і розбійників, тож з часом Фарамір знищив ворогів і очистив від зла Морґульську долину.

Після Війни Персня, Леґолас привіз на південь деяких ельфів з колишнього Морок-лісу і вони оселилися в Ітілієні, згодом перетворивши цей край на найпрекрасніший в усіх Західних землях. Крім того, Леґолас попрацював над створенням садів для Фараміра та Еовін в Емин-Арнені.

Етимологія

Назва Ітілієн походить з синдарину і означає "Земля Місяця". Однак назва не стосіється, власне, Місяця чи, наприклад, клімату. Вона пов'язана з геральдикою, а саме з іменем Ісільдура, сина Еленділа. І, по суті, є аналогом назви Анорієн — "Земля Сонця", що пов'яна з геральдичним іменем молодшого сина Еленділа — Анаріона.